Дарія Бражник: «Чемпіонат Європи навчив мене правильно розставляти пріоритети в житті»

Дарія Бражник

Минулого тижня полтавка Дарія Бражник завоювала «срібло» Чемпіонату Європи з класичного пауерліфтингу серед юніорів, який проходив у Данії. При цьому спортсменка встановила чотири юніорських рекорди України. Дарія набрала у триборстві 235 кг: (присідання — 85 кг, жим — 47,5 кг, станова тяга — 102,5 кг). Всі ці чотири показники і є рекордними. Так, тендітна полтавська студентка третього курсу, яка виступає у найлегшій ваговій категорії з усіх можливих (до 43 кг) стала другою у Європі. Це той факт, про який легко знайти інформацію на шпальтах газет, у публікаціях сайтів чи новинах телеканалів. Одначе, ні на афішах, ні у новинах не розповідають, що за цим успіхом стоять місяці клопіткої роботи і тяжких тренувань. На шляху до медалі дівчина регулярно «вимикалася» з життя, присвячуючи свій час і думки виключно спорту. Дарія постійно протидіє людському нерозумінню і хибним стереотипам, пов’язаним з пауерліфтингом і спортом взагалі. Адже на думку спортсменки, найголовніше в житті — це отримувати задоволення від того, що робиш. Дарія говорить, що штанга робить її розумнішою чим, наприклад, навчання в університеті.

Про це, та про багато іншого Дарія розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Полтавщині Спорт».

— Дарія, перш за все, вітаю тебе з нагородою на Чемпіонаті Європи!

— Дуже дякую!

— Дівчина і штанга речі цілком сумісні, але більшість людей вважають таке поєднання скоріше екзотикою, аніж нормою. Як так сталося, що тебе потягнуло до пауерліфтингу? З чого все починалося?

— Це сталося якось спонтанно. Я навчаюся у ПолтНТУ ім. Ю. Кондратюка на програміста. І от на першому курсі, як тільки я прийшла на пару з фізкультури, до мене підійшла тренер з пауерліфтингу Оксана Валеріївна Гордієнко. Вона запросила мене на тренування просто подивитися, що таке пауерліфтинг. Я прийшла і залишилася, не знаю чому. Напевно, побачила щось таке, що мене зачепило.

Максим Саєнко, Дарія Бражник та Оксана Гордієнко  

— Тобто, що саме зачепило, пояснити неможливо. Це ірраціональне відчуття?

— Я побачила, що в мене це виходить. А якщо так, то чому б не спробувати?

— Готовий побитися об заклад, що тебе намагалися зупинити.

— Так, було таке (сміється). В першу чергу мене відмовляла мама. Я завжди була маленькою і тендітною. Було важко піднімати важкі сумки. І тут раптом — пауерліфтинг. Спочатку вона була проти цього, а пізніше зрозуміла, що зі мною нічого не вдієш (сміється).

— У молодому віці всі люди спішать жити і женуться за почуттями та задоволеннями. Спортсмени ж живуть за окремим графіком, я б сказав, у своєму світі, де все підпорядковується програмі тренувань і календарям змагань. Не виникало якогось відчуття відчуженості від світу? І як тобі, молодій дівчині, вдається з цим боротися?

— У перші дні спорт не надто впливав на моє життя. Я просто почала ходити на тренування. Але потім я стала більш стриманою і постійно думала над тим, що мені варто робити, а що — ні. В голові був лише пауерліфтинг. Я згодна, це дещо вибиває мене з навколишнього життя. Приміром, про навчання не хочеться думати взагалі.

— І як тобі вдається все поєднувати?

— Поки я виступала на змаганнях лише в Україні, проблем взагалі не було. Я ходжу на пари, потім на тренування, потім додому — і так кожного дня. Якщо треба поїхати на якийсь всеукраїнський турнір (вони зазвичай проходять в Коломиї, Луцьку, тощо), мене не було в університеті лише кілька днів. Це було зовсім не критично. Але, коли почалися міжнародні старти, все змінилося. Зараз я виступила на Чемпіонаті Європи в Данії і пропустила два тижні. Наздогнати буде дуже важко, адже зовсім скоро я планую їхати на турнір до Іспанії і знову пропущу два тижні. При цьому, до кінця навчального року залишилося не так багато. Словом, я нарешті прийшла до того, що мені треба зробити вільний графік відвідування пар (сміється).

— Зазвичай у вузах до студентів-спортсменів ставляться надлояльно.

— Ну це не зовсім так. Проблеми з навчанням звісно є, але вони вирішуються. Я поки що встигаю все наздоганяти і здавати. У багатьох питаннях університет дійсно допомагає. Мене підтримували і наш декан Василь Васюта і ректор Володимир Онищенко. Зрештою, наш ректор сам КМС з настільного тенісу, він чудово розуміє що таке змагання. А взагалі, звісно, є труднощі, адже за двома зайцями одночасно не побіжиш.

— Ти вирішила для себе, що з двох «зайців» пауерліфтинг — жирніший і пухнастіший?

— Є різниця в тому, що мені подобається, і в тому, що не подобається. Спорт мені подобається більше. Я відчуваю, що більше розумнішаю і розвиваюся саме займаючись спортом, а не на парах.

— Розумнішаєш як особистість?

— Так, спорт допомагає мені навести лад в голові, прививає самодисципліну. Саме пауерліфтинг допоміг мені розкритися як особистості. Я зрозуміла, що я ще той фрукт (сміється) і що я дещо можу. Тут для мене знаходяться відповіді на вічні запитання «хто я?» і «що я маю робити?». Можна сказати, що саме поруч зі штангою я в повній мірі відчуваю себе людиною.

— Зараз ти виступаєш серед юніорів, але скоро треба бути переходити на дорослий рівень. У твоєму віці багато спортсменів ламаються. По суті спорт — справа ідеалістів. Тож, коли юні спортсмени дорослішають, у більшості випадків вони перестають марити ідеалами. Люди спускаються з небес на землю, згадують, що їм треба якось заробляти на життя і втрачають мотивацію. Ти зараз якраз на такому «перехресті», коли зовсім скоро треба буде вирішувати, що робити далі. Звідки ти береш мотивацію?

— Все дуже просто, я отримую задоволення від того, що люблю. Життя не створене для рутини, від нього треба щось брати для себе. Спорт дає мені таку можливість. А щодо заробітку, то тут я дивлюся на ситуацію абсолютно протилежно тому, що ти сказав. Треба не кидати спорт щоб мати заробіток, а навпаки — заробляти, щоб мати можливість їздити на змагання. Так що це не перепона, а навпаки додатковий стимул.

— Напевно, для тебе у спорті є якісь взірці, люди, на яких ти рівняєшся.

— Звісно такі є. Це однозначно наша Катерина Клименко. Я знала про неї, ще навіть коли не брала участі у змаганнях. Також прикладом для мене є Лариса Соловйова — полтавка, яка зараз живе в Києві. Я дуже рада, що в нас є такі спортсменки. Сподіваюсь, що я колись зможу хоча б наблизитися до такого рівня.

— Тобто можна сказати, що у твоєму становленні як спортсменки велику роль зіграв той факт, що у Полтаві є своя потужна школа дорослого пауерліфтингу.

— Безумовно.

— Чи згодна ти з тим, що в Україні люди досягають будь-які висот не завдяки, а наперекір?

— Абсолютно вірно. У моєму випадку все йде наперекір навчанню. Багато людей, в тому числі і викладачів, вважають, що людині конче необхідно ходити на пари, закінчувати виш, потім ходити на роботу і т. д. А найголовніше, чомусь всі вважають, що в людини обов’язково має бути диплом, неважливо який. Не всі розуміють, що на світі існує багато інших речей, які теж варті уваги.

— Після того як ти завоювала своє європейське «срібло», твоє життя якось змінилося? На вулицях впізнавати мабуть не стали. А наприклад, в універі?

— І в універі теж всім байдуже (сміється). Моє фото висить на відповідному стенді, але якоїсь популярності я не відчуваю.

— В тебе вже сформулювалася якась спортивна мрія? Хтось мріє виграти Лігу Чемпіонів, хтось — Олімпійські Ігри. А про що мрієш ти?

— Пауерліфтинг — не олімпійський вид спорту, але у нас є Всесвітні Ігри. Навіть просто потрапити туди — це вже мрія. І в ній немає нічого недосяжного. Потрібно просто багато працювати над собою.

— Ти сказала, що твоя мама спочатку була проти твого захоплення. А як до цього ставляться твої друзі. Напевно, жартують над недівочим спортом?

— Мої товариші не жартують. Рідні говорили, що коли вже є міжнародний досвід, то можу сама без допомоги збирати картоплю на городі (сміється). А якщо серйозно, спорт спортом, але я відчуваю себе дівчиною.

— Ну, в принципі, інакше бути й не може.

— Звісно. Але у людей складається враження, що якщо дівчина тягає залізо, то вона одразу стає чоловікоподібною. Люди, які не знають, що я виступаю у ваговій категорії до 43 кг (а це найлегша категорія, яка тільки може бути), думають, що я схожа на якогось качка (сміється).

— В якому режимі тренується віце-чемпіонка Європи?

— Я тренуюся чотири рази на тиждень. Приходжу до спортзалу о 16:00 і сиджу там десь до 21:00. Це безперервні тренування.

— З якою вагою працюєш?

— У присіданнях я починаю з 65-70 кг, в жимі моя робоча вага — 40 кг, в тязі — 85 кг.

— На якій базовій вправі робиш акцент?

— Зараз акцентую увагу на присіданнях. Навіть в екіпіюванні я побачила, що присід у мене виходить достатньо добре. Я присідаю краще ніж тягну.

— Як ти змінюєш режим напередодні важливих змагань?

— Кожного тижня я потроху збільшую вагу. Перед турніром я роблю тиждень відпочинку. Тобто я приходжу в спортзал, швидко виконую базові вправи з легкою вагою і все.

— Яка вправа з класичного триборства твоя улюблена, а яка — не дуже?

— Раніше я дуже любила станову тягу, але на неї потрібні міцна спина і грудний пояс. На Чемпіонаті Європи виявилося, що я непогано присідаю і роблю жим (сміється). Я такої ваги не піднімала. Виявилося, що в мене є запас. Я до цього набирала 207,5 кг, а на ЧЄ набрала 235 кг. І все завдяки настрОю. Мені дуже допоміг тренер Сергій Вікторович Федоренко з Донеччини. Він зумів мене правильно налаштувати. В мене було дев’ять чистих підходів з десяти. Один мені не зарахували через те, що суддя забула дати команду. Вона потім за це вибачилася.

Дарія Бражник на Чемпіонаті Європи серед юніорів (присідання)

Дарія Бражник на Чемпіонаті Європи серед юніорів (жим лежачи)

Дарія Бражник на Чемпіонаті Європи серед юніорів (станова тяга)

— Чи бувало в тебе таке, що ти на тренуванні ставила якийсь рекорд, а потім не могла його повторити на змаганнях?

— В мене був такий період, що я не могла на турнірі повторити те, що виходило у залі. Це був Чемпіонат України, який проходив у Полтаві. Я планувала брати всі рекорди, Але щось пішло не так. Присід не пішов і взагалі все полетіло шкереберть. Зараз я розумію, що це все через те, що я не хотіла боротися. Фізичних сил в мене було достатньо, а от в голові порядку не було. Я ж дівчина, почала на тренуваннях сумніватися, не додавати собі вагу. На щастя, зараз я це розумію.

— Напевно, ти часто піддаєшся емоціям.

— Так, на Чемпіонаті Європи я навіть плакала. Коли мені не зарахували один підхід, а він був вирішальним. Я одразу в сльози. Але тренер мене швидко заспокоїв. На відео з турніру видно, як я виходила на останній підхід з червоними щоками (сміється).

— Навколо пауерліфтингу є ще один стереотип — всі спортсмени вживають «хімію» і потім мають проблеми з серцем.

— Дивлячись, що розуміти під «хімією». Всі дозволені препарати спортивного харчування не мають жодних побічних ефектів. А от недозволені дійсно можуть зашкодити. Досягати високих результатів без спортивного харчування неможливо. М’язи просто не встигають відновлюватися. Мені наприклад допомагає креатин. Хоча спочатку я теж боялася і говорила, що буду тренуватися виключно на гречці (сміється).

— Який пауерліфтинг тобі більше до вподоби, класичний чи в екіпіюванні?

— Це нелегке питання. Коли я починала займатися, то виступала тільки без екіпіювання. Я вважала, що це взагалі неможливо. Це велике навантаження на організм. Ти присідаєш, і на тебе все тисне, йде велика напруга на увесь організм, очі вилазять, капіляри лопаються. Словом, це дуже важко. Тим більше, що на мій розмір важко знайти екіпіювання. Приміром моя ліфтерська сорочка на мене велика. Хоча вона й так має найменший розмір і ще й додатково вшита.

— Але потім ти стала більш лояльною до екіпіювання.

— Так. Мене вмовили поприсідати в бинтах, і я побачила, що все не так погано. Вони додають впевненості, адже суттєво збільшують суму триборства. Зараз у мене рекордна сума 275 кг. Взагалі, я ніяк не визначуся як тренуватися — класично, чи все-таки в екіпіюванні.

— Наскільки я знаю, більшість ліфтерів у цьому плані універсали

— Так, я пам’ятаю дівчинку з Росії, яка на Чемпіонаті Європи стала третьою. Вона якраз універсал і скоро ми зустрінемося на інших змаганнях в Іспанії.

— Напевно, коли поруч немає штанги, ви нормально спілкуєтесь?

— Ти знаєш, ми спілкуватися не захотіли. Через конфлікт України і Росії навіть на змаганнях відчувається сильна напруга. Росіяни не йшли з нами на контакт взагалі. Гарні стосунки склалися зі шведами. Особливо після того, як вони дізналися, що я з Полтави.

— До речі, про стосунки з Росією. На Чемпіонаті Світу 2015, де виступав полтавець Михайло Буланий, донецький суддя Іван Збандут у фіналі відверто «тягнув» українських спортсменів і «мочив» росіянина Дмитра Інзаркіна. Коли я це опублікував, виникла дискусія. Дехто вважав, що в цьому немає нічого поганого. А як вважаєш ти?

— Якщо говорити про українські змагання в Коломиї чи ще десь, то в нас всі допомагають спортсменам. Навіть один суддя отримав догану від федерації. На міжнародних змаганнях я з таким не стикалася. Насправді таке підсуджування не допомагає спортсменові, а лише шкодить. Ми ж після турнірів переглядаємо відео своїх виступів, аналізуємо їх. Якщо суддя раптом зараховує неправильно виконаний підхід, це вводить тебе в оману і ти думаєш, що все зробив правильно. Тому я тільки за чесність за будь-яких умов.

— Відволічемося від твоєї медалі. Навички отримані у спорті якось допомагають тобі у повсякденному житті.

— Сумки все-одно важко носити (сміється), адже йде навантаження на спину. Звісно, фізично я стала сильнішою. Але головне, що я винесла зі спорту — самодисципліна. На мене дуже сильно вплинув якраз Чемпіонат Європи. Саме він дав мені зрозуміти, як треба розставити життєві пріоритети. А ще я зрозуміла, що не варто слухати тих, хто не розуміється на тому, чим я займаюся. Раніше я думала, якщо людина старша, то до неї треба прислухатися. Але коли я готувалася до Данії, мені казали, мовляв, ти заслабка. Але, вибачте, я була четвертою в попередньому заліку і виборола друге місце. Значить, все не так погано, а може бути ще краще. Я навіть маму попередила, що приїду зовсім іншою людиною.

— Рок-музиканта Володимира Шахріна в інтерв’ю запитали, чи відчуває він мандраж перед виходом на сцену. На це досвідчений соліст гурту «Чайф» відповів: «Так, і якщо цей мандраж закінчиться, значить пора зав’язувати з музикою». Якщо перенести ці слова на пауерліфтинг, ти з ним згодна?

— Абсолютно згодна. Я переживаю навіть на обласних змаганнях, де я буваю одна в категорії. Коли виходжу на поміст, руки стають дерев’яними, ноги трусяться. Але це, напевно, теж заряджає. Так, Шахрін абсолютно правий.

— Як ти вважаєш, спортсмен здатен змінити світ?

— Коли я читаю про досягнення інших спортсменів, мене це надихає. Я розумію, що я теж так зможу, але треба працювати над собою і не зупинятися. Якщо навіть людина не займається спортом, але побачить історії спортсмена, який йде до своєї мети, її це теж надихне. А кожна людина, яка натхненно працює, розповсюджує це натхнення на тих, хто навколо. Так, з миру по нитці, і беруться всі вершини, рухається світ.

— Наостанок кілька запитань від Пруста-Познера*

— Давайте спробуємо.

— Яка твоя головна риса характеру?

— Важко сказати, напевно скромність.

— Який порок ти пробачаєш легше за все?

— Легковажність.

— Якби в тебе була можливість поспілкуватися з будь-якою людиною, яка коли-небудь існувала, хто б це був?

— Напевно, Лариса Соловйова.

— Не знаю, віруюча ти людина, чи ні. Але уяви — життя закінчилося і ти стоїш перед Богом. Що ти йому скажеш?

— Дякую.

*В кінці XIX століття в англійських салонах були модними анкети під назвою «Альбом для запису думок, почуттів і т. д.». Кілька разів таку анкету заповнював Марсель Пруст і його відповіді виявилися настільки оригінальними, що одна з заповнених ним анкет увійшла в історію як «Опитувальник Марселя Пруста». В інтерв’ю запитання з цього опитувальника постійно використовує метр пострадянської журналістики Володимир Познер.