Дмитро Канівець: «У Полтаві я не відчуваю себе чемпіоном» (частина 1)

Дмитро Канівець

Дмитра Канівця беззаперечно можна назвати одним з кращих дзюдоїстів України. У свої 23 роки він вже визнаний спортсмен у Європі та світі. Ще першокласником розпочавши свій шлях у дзюдо у одному з полтавських спортзалів, Дмитро дійшов цим шляхом до багаторазового чемпіонства України, медалей на європейський та всесвітніх змаганнях. У 2013 році Дмитро на Кубку світу Дмитро сенсаційно переміг тодішнього чемпіона світу з Монголії. Зі свіжих нагород спортсмена — срібна медаль на всесвітній універсіаді в Кореї.

Сьогодні Дмитро у ексклюзивному інтерв’ю «Полтавщині Спорт» розповів про свій шлях у дзюдо і про проблеми з якими доводиться стикатися, приїжджаючи до Полтави.

— Дмитре, бойовими мистецтвами люди починають займатися з різних причин. Хтось хоче бути схожим на Брюса Лі, а хтось просто хоче мати авторитет серед однолітків. А як було у тебе?

— В дитинстві ми всі захоплювалися Брюсом Лі, Джекі Чаном і т. д. Проте дзюдо я почав займатися не через це. Просто у школі до нас прийшли молоді тренери і загітували дітей записатися до спортивної секції. Так я разом з однокласниками вперше потрапив до спортзалу. Це був 1998 рік, ми тренувалися на «Садах-1» — це територія одинадцятого ЖЕКу і там і досі існує секція з дзюдо. Це був спортивний клуб «Богатир».

— Тобто ніякого поворотного моменту не було, чи точки відліку не було?

— Ви знаєте поворотні моменти були. Був час, коли в мене інтерес до дзюдо дещо зник. Це було дитинство, мене кликали займатися футболом і в мене там теж все виходило. Так тривало десь місяців зо три, але потім одного разу я зустрів свого тренера і він мене запитав, чому я не ходжу на тренування. Мені стало дуже соромно і я продовжив займатися дзюдо. Так займаюся і до сьогодні.

— А коли зрозумів, що дзюдо це саме те чим ти хочеш займатися?

— Це відбулося не одразу. Спочатку всі займаються виключно для захоплення. Вже потім коли настає час перших змагань і з’являються перші здобутки, починаєш сприймати це як мету. Також велику роль відіграє мотивація тренера. Коли тренер тобі говорить, що ти можеш виграти область чи Україну в тебе прокидається таке бажання, яке стає метою.

— А на навчання відданість дзюдо не впливала?

— Ні, я завжди знаходив місце для навчання. Навіть вигравав міську олімпіаду з німецької мови. Я займаюся бойовим видом спорту. Існує стереотип, що всі спортсмени, які займаються боротьбою, боксом чи іншими бойовими мистецтвами це обов’язково недалекі, агресивні дуболоми. Проте насправді це не так. Звісно такі пітбулі трапляються, але я вважаю, що якщо спортсмен себе поважає, то він не має переходити певну грань. Не можна дозволяти собі зловживати своїми навичками. Дзюдо це не той вид діяльності, яким можна займатися до пенсії, тому важливо мати освіту і ще якусь професію.

— Багато спортсменів після завершення кар’єри стають тренерами і залишаються у спорті.

— Так, але по-перше для цього теж треба мати відповідну освіту, а по-друге не кожен спортсмен зможе впоратися з роллю наставника. Я колись пробував тренувати дітей, то це зовсім інша робота. Існує вираз, що для того щоб стати тренером, треба спочатку вбити в собі спортсмена і я з цим повністю згоден.

— Хто був твоїм першим тренером?

— Першими тренерами були молоді спортсмени-студенти. Потім мене тренував В’ячеслав Пилипенко, який працює зі мною з 2002 року. Зараз ми з ним готуємося до чемпіонату світу який відбудеться 26 серпня в Астані.

— Пам’ятаєш свою першу сутичку на татамі?

— Саме сутичку не пам’ятаю, а от змагання пам’ятаю добре. Це був внутрішній чемпіонат спортивного клубу «Богатир», який я виграв і у фіналі переміг однокласника, який був моїм хорошим другом.

— Бойове мистецтво це не лише спорт, але для когось ціла філософія. Ти вже давно ним займаєшся, розкажи про свій шлях?

— Ти знаєш, мені багато разів задавали питання, мовляв, ти так довго тренуєшся, але ж на змаганнях можеш вилетіти в першому ж бою. Я завжди відповідаю, що в дзюдо не має прямої закономірності між затраченими зусиллями і результатом. Головне — це психологічна стійкість. Практично кожного суперника, який би він сильний не був можна перемогти психологічно. Треба напрацювати в собі стійкість. Цьому можуть не навчити у спортзалі, це виховання, загартовування характеру. Саме це і є ключовим у дзюдо. Це не означає, що можна нічого не робити і вважати, що ти всіх переможеш, але це дуже важливо.

— У яких екзотичних країнах тобі доводилося бувати на змаганнях

— Зі збірною України ми бували і на Мальті, яку всю видно з літака, і в Марокко, і в Кореї, всі ці країни можна назвати для українців екзотичними.

— Де вам найбільше сподобалося?

— Звісно, найкраще запам’яталася батьківщина дзюдо — Японія. Взагалі коли дивишся на те де тренуються і як виступають інші спортсмени і дивишся на наші умови і фінансування, то можна вжахнутися. (сміється). Але можливо це теж впливає на формування характеру, який є ключовим у здобутті високих результатів.

(Далі буде)