Євгеній Богодайко: «З росіянами на підсвідомому рівні змагаємося особливо запекло»

Євгеній Богодайко

Зовсім нещодавно вся Україна захоплювалася мужністю і результатами наших спортсменів, які брали участь у Паралімпійських Іграх 2016 у Ріо-де-Жанейро. На фоні розчарування викликаного Олімпійськими Іграми, результати Паралімпіади стали для українських любителів спорту справжньою віддушиною. Та от дивина, після Олімпіади небагаточисленні призери змагань стали відомими у народі. Навряд чи хтось з українських телеглядачів чи користувачів інтернету не впізнає в обличчя, скажімо, борця Жана Беленюка чи веслувальника Юрія Чебана. А от з паралімпійцями, чиї здобутки в сумі є куди більшими, ситуація чомусь інша. З закінченням Ігор, спортсменів урочисто зустріли у Києві і.. практично про них забули. Їх не запрошують на телебачення, не друкують на сіті-лайтах, і навіть велике інтерв’ю зі спортсменом паралімпійцем знайти досить складно. По суті єдина «хвилинка слави» для них це той момент, коли вони стоять на п’єдесталі. Але для цього необхідно пройти через такі випробування, які пересічна людина навіть уявити собі не зможе.

Полтавський плавець Євгеній Богодайко брав участь у двох поспіль Паралімпіадах, у 2012-му у Лондоі, у у 2016-му у Ріо-де-Жанейро. В обох турнірах полтавець завойовував медалі, в тому числі і золоті. Також Євгеній багаторазовий чемпіон Європи на різних дистанціях. Здається, що Євгенієві підвладні будь-які дистанції і будь-які стилі. Але мало хто знає, що після великих змагань у хлопця навіть не має сил говорити, а одну з медалей він завоював, плаваючи з зламаною робочою рукою. Про це і про багато іншого Євгеній Богодайко розповів у ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню.

«На перших змаганнях завжди опинявся поза призовою трійкою»

— Євгенію, в дитинстві Ви займалися не плаванням, а футболом і карате — в принципі доволі типовими хлопчачими видами спорту. В ті роки якраз був бум Андрія Шевченка та фільмів з Чаком Норісом, і всі хлопчики хотіли бути схожими на них. Проте ви опинилися у плавання, причому серйозно і надовго. Розкажіть, як так сталося.

— Все сталося абсолютно випадково. Мої тренери через якихось спільних знайомих випадково побачили мою фотографію. Це був Сергій Олексійович Калайда, який тренує мене і донині. Він вийшов на мою маму і попросив її привести мене на плавання щоб я міг себе спробувати. Якщо чесно, в мене зовсім не було бажання. Я займався активними видами і плаванням абсолютно не цікавився. Але коли прийшов на перше тренування і спробував, то загорівся так, що про якісь інші види спорту навіть думати не хотів. Тепер мене цікавило лише плавання.

— Скільки Вам тоді було років?

— Тоді мені було одинадцять.

— Але Ваш шлях у цьому спорті починався нелегко...

— Так, після того як я що називається «загорівся», почалися проблеми іншого характеру. Мої тренери на початку були мною незадоволені. У моїх здібностях серйозно засумнівалися. Я цього не знав, та моїм батькам говорили, що можливо не варто гаяти час і спробувати реалізуватися в іншому виді спорту. Але я сам про це вже й чути не хотів. Ну от так моя кар’єра і розпочалася.

— А свої перші змагання пам’ятаєте?

— Так, звісно. Це був турнір імені О.В. Дяченка, який проходив у Полтаві. Тоді я навіть якимось дивом завоював медаль, здається «бронзу».

— «Якимось дивом завоював медаль...» зараз ці слова стосовно Вас звучать дивно.

— Зараз можливо й так. Але тоді я довгий час навіть не міг пробитися на чемпіонат України, а коли все ж потрапляв, то завжди був поза призовою трійкою. В дитинстві моїми звичними місцями на змаганнях були шосте-восьме. Про міжнародні турніри я взагалі навіть не думав. Але плавання вже було сенсом мого життя. Я навіть прогулював школу, щоб відвідати всі тренування.

— Багато дітей, які на старті не демонструють результатів, під впливом розчарування, а іноді і батьків, швидко покидають спорт.

— Ні, це точно не про мене. Моя сім’я навпаки бачила, що я живу цим і всіляко мене підтримувала. Коли я був маленький ми жили на Розсошенцях, а тренувався я в центрі у «Спартаку», і мене возили на заняття і мам, і брати, і бабусі, і тітки з дядьками.. коротше, вся сім’я. Це не зважаючи на те, шо їхати там доволі далеко, і це викликало певні незручності, особливо у пори року, коли швидко темніє. А невдачі мене на ламали, а навпаки загартовували, давали певний імпульс.

— Тобто всі ці проблеми були на краще?

— Так, я довго залишався без медалей і в мене було величезне бажання все-таки виграти хоч якусь нагороду. Невдачі залишили в мені стимул і мотивацію і це дуже добре. Я знаю багато спортсменів які навпаки, спочатку легко здобували перші місця і думали, що так буде завжди. А потім ці люди переходили на вищий рівень і просто там «губилися». Адже варто пам’ятати, що скільки б не було конкурентів, всі хочуть бути першими.

— А свої перші міжнародні змагання пам’ятаєте?

— Так, чудово пам’ятаю. Це був 2009 рік, мені було 14 років. Я взяв участь у Чемпіонаті Європи, який проходив в Ісландії. Тоді я взяв аж два призових місця. Це для мене тоді було на грані фантастики.

— Ви зараз маєте репутацію універсального плавця і з одного змагання можете привезти купу медалей з різних стилів і дистанцій. Який спосіб плавання для Вас рідніший, а який навпаки опановували «через силу»?

— Донині мені дуже важко плавати на спині.

— Так, коли Ви завоювали своє перше «золото» у Ріо-де-Жанейро на дистанції 100 метрів на спині, можна було побачити багато здивованих відгуків, мовляв, ця дистанція Вам не рідна.

— Якщо чесно, я сам дуже здивувався (сміється). У мене до цього вже були медалі у плаванні на спині, але жодного разу не було першого місця. Я взагалі дуже важко вчився так плавати. Доходило до того, що мій другий тренер Галина Бойко зі мною заходила у воду і підтримувала мою спину на воді. Так склалося, що це дійсно спосіб, який я найбільше не люблю.

— Але ж ви вже стали у ньому паралімпійським чемпіоном. Виходить він вже Вам повністю підкорився?

— Так, але я ніколи не відчуваю себе впевнено, плаваючи на спині. Після таких дистанцій я дуже довго оговтуюся, для мене це нереально важко.

«Коли стою на п’єдесталі часто стримую себе щоб гучно не засміятися»

— Стосовно відновлення, я зустрічав інформацію, що після міжнародних турнірів, Ви буваєте настільки безсилим, що навіть не розмовляєте. Це правда?

— Так, мене доволі часто запитують, чому після дистанції, коли я виграю, від мене не видно радості чи якогось сплеску емоцій. Та які емоції? У воді віддаєш себе настільки, що потім «відходити» на п’єдесталі дуже важко і болісно, як фізично, так і психологічно.

— Але в одному зі своїх рідкісних інтерв’ю Ви казали, що коли стоїте на п’єдесталі, то Вам хочеться сміятися.

— Так, таке трапляється. Я навіть не знаю як це пояснити. Знаєте, іноді у людей трапляються неконтрольовані сльози радості. А мені навпаки доводиться себе стримувати щоб не розреготатися. Можливо це наслідок моральної втоми, я не знаю.

— Я чув про Вас ще одну страшну історію про медалі завойовані зі зламаною рукою.

— Було (посміхається). Мені взагалі на подібні речі «щастить». Це було взимку 2011-го під час активної підготовки до Паралімпіади у Лондоні. Я просто йшов по вулиці, послизнувся на льоду і зламав собі руку. У мене паніка, тут треба виходити на пік форми, не пропускати жодного тренування, а я сиджу дома в гіпсі. Було дуже важко психологічно. У підсумку я замість необхідних двох тижнів з гіпсом, я зняв його після восьми днів і пішов тренуватися. Зараз про це шкодую. Перша травма мене нічому не навчила. Потім рука зрослася неправильно і з часом почалися страшні болі при кожному русі. Тоді картав себе, невже не можна було почекати ще кілька днів. Ну але з Лондона повернувся з медалями.

— Ви ніколи не задавалися питанням, а чи вартий той короткий проміжок часу коли Ви стоїте на п’єдесталі і стримуєте сміх, всього того що цьому передує — зламаних рук, болю, нервів...?

— Знаєте, в процесі тренувань часто виникає бажання все покинути, забути про цей спорт і більше не згадувати. Але саме у той момент, коли ти розумієш, що ти переміг і все це було не дарма — тоді стає ясно, що воно було того варте. Заради таких моментів і продовжуєш тренування. Коли я відчуваю смак перемоги, завжди хочеться більшого. Завжди кажеш собі, «тепер я працюватиму ще більше», але не завжди виходить.

— Судячи з Ваших результатів, у Вас якраз все виходить.

— Поки що так (сміється). Спорт це ж як лотерея, десь здоров’я підвело, збився режим підготовки, і ти вже вибув з боротьби, Суперник вже сильніший за тебе. Знову ж таки, повторюся, всі хочуть бути першими, абсолютно всі. Не має жодного спортсмена, який би хотів бути другим чи третім, чи ще якимось.

— Ну, думаю, українські футболісти з вами б не погодилися. Приміром від представників нашої збірної жодного разу не можна було почути, що вона збирається щось виграти.

— Футболісти, це для мене окрема тема (сміється). Думаю, якби футболістам платили виключно по результату, а зекономлені гроші пустити на розвиток спортивної інфраструктури, всі б виграли (сміється).

— Тільки лінивий не говорив про разючу різницю між цьогорічними результатами олімпійців і паралімпійців. Як Ви вважаєте, в чому причина такого дисонансу?

— За олімпійців я відповідати не можу. Але мушу сказати, що олімпійським і паралімпійським рухом опікуються зовсім різні люди і різні організації. По суті це дві великі різниці. Наш президент Валерій Сушкевич — теж людина з обмеженими фізичними можливостями. Він як ніхто розуміє потреби всіх спортсменів. Він є стержнем нашої команди і виконує нереальні об’єми роботи для того щоб наша паралімпійська команда існувала. Саме завдяки його роботі і ентузіазму ми маємо такі результати.

«З росіянами на підсвідомому рівні змагаємося особливо запекло»

— Давайте повернемося у 2014-рік. Тоді Ви стали чемпіоном Європи у Ейндховені. Наскільки мені відомо, тоді у змагань було невеличке політичне забарвлення, адже паралімпійська збірна України змагалася з росіянами. Але стосунки між спортсменами завжди були дружніми. Це так?

— Ви знаєте, поки Україна і Росія були у нормальних стосунках спортсмени з обох країн завжди дружили і були як кажуть «брат за брата». Але коли розпочався конфлікт, ставлення дещо змінилося. Дуже хотілося, щоб фраза «спорт поза політикою» була істинною, але зараз на жаль це не так. В особистісних стосунках ми як і раніше приятелюємо і немає будь-яких ворожих проявів. Але коли на доріжці серед суперників є росіянин, знаєте, аж очі наливаються кров’ю і хочеться перемогти будь що. За свою країну. Щоб попереду був наш прапор, а не триколор. Це відбувається на підсвідомому рівні. Росіяни діють на нас як певний подразник, але мені якщо чесно мені дуже шкода. Знаєте, коли російську збірну не пустили на останню Паралімпіаду, у нас в команді була розмова на цю тему. Їх дискваліфікували справедливо, по закону, тут не може бути ніяких питань. Але по-людськи, спортсменів шкода. Уявіть, що у російській команді був чесний спортсмен, який добросовісно чотири роки викладався і готувався до змагань. І раптом хтось з його колег попався на допінгу і вся підготовка — коту під хвіст. Таких людей мені шкода.

«Я не люблю багато уваги до себе»

— Після змагань Вас урочисто зустрічають в аеропорту, потім Ви приїжджате до Полтави, чи відчуваєте Ви якийсь сплеск інтересу до себе після змагань?

— У Полтаві не відчуваю. Взагалі, я й не люблю хвалитися успіхами чи розповідати про свої досягнення. Та й Полтава не надто цікавиться спортом. Була Паралімпіада — і пройшла.

— В одному з інтерв’ю Ваша мама Світлана розповідала, що дивлячись на ваші успіхи по телевізору плакала в купі з іншими родичами. Можна сказати, що Ваша родина переживає з Вами всі успіхи і невдачі, навіть якщо Ви на іншому боці земної кулі?

— Так, звісно. Без їхньої моральної підтримки цих досягнень напевно не було б. Хоча, я й не люблю обговорювати змагання з родиною, але вона мене завжди мотивує і підтримує.

— А у світі спорту для вас був мотиватор?

— Так, коли я розпочинав мене надихав плавець Андрій Калина. Я завжди ним захоплювався. Він і досі виступає, щоправда за збірну Росії.

«Дуже люблю дітей і мрію про велику сім’ю»

— Євгенію, в одному з інтерв’ю Ви сказали, що плануєте побудувати велику сім’ю і багато дітей.

— Так, дітей я дуже люблю і сподіваюся в найближчому майбутньому матиму велику сім’ю і вболіватиме за мене не лише мама, а й багато маленьких майбутніх чемпіонів.

— Ну і наостанок Євгенію, я дозволю собі невеличке нахабство і, наслідуючи одного метра журналістики* задам Вам кілька запитань від Марселя Пруста.

— Давайте спробуємо.

— Яку рису Ви найбільше цінуєте у чоловікові?

— Здатність дотримуватися свого слова.

— А в жінці?

— Здатність надихати, бути музою, мотиватором

— Якби у Вас була можливість поспілкуватися з будь-якою людиною з нині живих, чи тих кого вже не має на Землі, хто б це був?

— Ви знаєте, нещодавно ми з моєю дівчиною відпочивали у Таіланді. Там помер король Рама ІХ і країна була у траурі. Мене вразило, як вся країна за ним сумувала. Я знайшов деяку інформацію і він став для мене справжнім прикладом для наслідування. Я захопився ним. Уявіть, король міг спокійно стояти в черзі разом з простими громадянами, або в автомобільній пробці. Люди любили його. От з ним би я охоче поспілкувався.

— Яку рису характеру Ви в собі найдужче НЕ любите?

— Запальність.

— Коли Ви опинитися перед Богом, що Ви йому скажете?

— Подякую за все, що він для мене зробив.

*В кінці XIX століття в англійських салонах були модними анкети під назвою «Альбом для запису думок, почуттів і т. д.». Кілька разів таку анкету заповнював Марсель Пруст і його відповіді виявилися настільки оригінальними, що одна з заповнених ним анкет увійшла в історію як «Опитувальник Марселя Пруста». В інтерв’ю запитання з цього опитувальника постійно використовує метр пострадянської журналістики Володимир Познер. Євгеній Богодайко був настільки цікавим спікером, що ваш покірний слуга вирішив спробувати скористатися «фішкою» Володимира Володимировича (не плутати :)).