Олександр Верещака: «Спортсмени з інвалідністю ніколи не змагаються заради грошей»

Олександр Верещака

В українському спорті останніх років так дефлімпійці і паралімпійці стабільно демонструють кращі результати аніж здорові спортсмени. 2016-й рік став тому яскравою ілюстрацією. Всі пам’ятають про контраст між виступами олімпійців і паралімпійців у Ріо. Більше того, паралімпійська збірна України з футболу стала чемпіоном. Що незадовго до цього робила інша збірна України з футболу нагадувати не треба. Так само вдало виступають і наші дефлімпійці — збірна України з футболу, кістяк якої складають полтавці, стала чемпіоном Європи. Полтавка Інна Мажара — чемпіонка світу з карате серед спортсменів з порушеннями слуху і дефлімпійська чемпіонка. При цьому обличчя цих спортсменів мало знайомі для пересічних полтавців. Євген Богодайко — шестикратний паралімпійський чемпіон з плавання, зійшовши з телевізора зникає і з пам’яті тих, хто дивися на його успіхи біля екрану.

Всіх цих людей підготував Полтавський обласний центр «Інваспорт», який заснував і вже понад 23 роки очолює Олександр Верещака. Розвиток спорту в Україні, а тим більше спорту для людей з інвалідністю — справа з фінансової точки зору невдячна. Проте судячи з результатів — Олександру Верещаці і його підлеглим робота цілком до душі. Сьогодні функціонер дав ексклюзивне інтерв’ю «Полтавщині Спорт».

— Олександре Юріювичу, Ви вже давно обрали собі за покликання невдячну справу. Проте судячи з результатів, віддаєтеся їй повністю. Що мотивувало Вас до того, щоб стати на шлях розвитку спорту для людей з особливими потребами?

— «Інваспорт» існує з 1993-го року. Мене запросили на нараду до спортуправління Полтавської області. Просто прийшов папірець з Києва, що мовляв потрібно створити обласний центр «Інваспорт». На той момент я працював інструктором в обласному будинку культури для глухих. Оскільки я розумівся на темі, мені запропонували цей новостворений центр очолити і я погодився. Мені було 25 років, я довго сумнівався, радився, але погодився.

— Ну це вже можна сказати друга сходинка. А як Ви взагалі почали працювати з особливими спортсменами?

— Якщо говорити про самі витоки, то я народився в сім’ї де не чули. В мене батьки інваліди по слуху, а батько Майстер Спорту з шашок. Саме він мене і привів на роботу в культурний центр для глухих. Я довго не хотів, відмовлявся, але коли все ж потрапив туди, то зрозумів, що це моє, а до цього я напевно втрачав час. Я свого часу серйозно займався футболом. Але після трирічної служби на кораблі кар’єра футболіста опинилася під питанням. Уявіт, три роки не бачити м’яча. Але потім доля звела мене з людьми з інвалідністю і мене, о називається, затягнуло.

— Тобто можна сказати, що для Вас все розпочалося з сім’ї?

— Так. Скажу Вам чесно, коли я був підлітком, я іноді навіть соромився батьків. Йдеш по вулиці, махаєш руками, всі на тебе дивляться, тикають пальцями... З роками це пройшло. Мій колега Сергій Калайда, коли опанував мову жестів навпаки ходив по вулиці і активно демонстрував своє вміння. Коли я в нього запитав, в чому річ, він відповів: «Ти знаєш, я такий гордий, що знаю ще одну мову».

— А Вам самому як далася мова жестів?

— Це абсолютно нескладно, легше ніж вивчити наприклад іноземну мову. Є жести які відомі абсолютно всім. На щастя такий статус як «інвалід» навіть в нашому суспільстві поступово нівелюється. Якщо говорити про країни Європи то там взагалі при прийомі на роботу бажано, щоб ти володів сурдоперекладом, якщо в компанії є люди з порушеннями слуху.

— Зараз багато говорять про те, що спортсмени з інвалідністю в Україні демонструють значно кращі результати аніж здорові спортсмени. Як Ви вважаєте, в чому причина?

— Розумієте, як не крути, а у людей з інвалідністю дещо інша психологія. Від того й інша мотивація. Мало хто приходить у спорт з раннього дитинства. Зазвичай, коли людина з інвалідністю починає займатися спортом, вона вже встигає відчути байдужість суспільства до себе. Відчути себе непотрібною. Спорт же навпаки дає їй шанс довести що це не так. Наші спортсмени не прагнуть в першу чергу заробити, вони самореалізуються. Звідти й такі результати. Навіть коли спортсмен виграє чемпіонат області — в нього горять очі від щастя. Вони потім ідуть до тренерів і вимагають більше тренувань. Варто сказати, що зараз і держава почала приділяти більше уваги таким спортсменам. Того ж Євгена Богодайка хотіли висунути на звання Героя України.

— Ви підвели мене до наступного запитання, стосовно уваги до спорту. Євгеній Богодайко — шестикратний паралімпійський чемпіон. Але при цьому, коли він наприклад йде полтавською вулицею, в нього ніхто не спішить брати автограф, хоча це людина-легенда. При цьому паралімпійський і дефлімпійський спорт — таке саме шоу, як і спорт здорових людей. І в нього так само мають бути глядачі, вболівальники, маркетинг і т. д. В принципі будь-яке видовище може стати самостійним бізнес-проектом і приносити прибуток.

— Ну питання про прибуток у нас взагалі не стоїть. В нас у статуті чітко прописано, що ми неприбуткова організація і фінансуємося державою.

— Це зрозуміло. Але зараз точаться розмови про те, що потрібно ліквідувати Міністерство, сім’ї, молоді та спорту і надати більші повноваження федераціям. В цьому контексті виникає запитання, чи зможе спорт розвиватися самостійно?

— Ну як Вам сказати. Є федерації де керівники готові до таких змін, а є такі, де немає відповідних кадрів. Зробити видовище прибутковим можна лише тоді, коли є кваліфікований менеджер. З такими у нас дефіцит і не лише у спорті. Хоча влаштувати масове шоу це було б добре.

— Ваша футбольна команда «Інваспорт» постійно бере участь в аматорському чемпіонаті міста. Судячи з результатів — завдання стати чемпіонами перед вами немає. А яка мета участі?

— Я розцінюю ці змагання як частину тренувального процесу. Футболісти готуються до змагань серед спортсменів з вадами слуху. В мене завдання навчити хлопців грати в футбол і коректно поводитися на поле.

— Ну з цим складником є певні проблеми.

Так, не буду заперечувати. Хлопцям важко грати, а коли починають судити недосвідчені полтавські арбітри — це виводить їх з себе. Коли футболіста з команди суперника б’ють по ногах, або показують несправедливу картку — він щось крикне у відповідь, вилається і заспокоїться. Наші футболісти цього не можуть і в них накопичується негатив. А потім нам розповідають, що ми граємо грубо і агресивно. До того ж, зазвичай на наші ігри ставлять молодих арбітрів, які лише починають судити. Але ж коли футболісти не чують і не говорять — це набагато важче для арбітра. Тут необхідні додаткові навички. Проте грати ми не припиняємо, і я Вам скажу більше — цього року ми заявимося на чемпіонат області.

— Закінчимо на запитаннях від Пруста-Познера*. Ви не проти?

— Звісно ні, запитуйте.

— Якби у Вас була можливість поспілкуватися з будь-якою людиною з тих, хто існує чи колись існував, хто б це був?

— Хм... треба подумати. Оглядаючись назад, я б поспілкувався з Володимиром Іллічем Леніним. Про нього досі ходить багато байок, але хотілося б почути, чого ця людина хотіла насправді.

— Яка Ваша головна риса характеру?

— Я вмію слухати людей.

— Який недолік Ви можете легко пробачити?

— Невпевненість в собі. Її можна подолати.

— Уявіть, Ваше життя закінчилося і Ви стоїте перед Богом. Що Ви йому скажете?

— Дякую, що прожив життя не дарма.

*В кінці XIX століття в англійських салонах були модними анкети під назвою «Альбом для запису думок, почуттів і т. д.». Кілька разів таку анкету заповнював Марсель Пруст і його відповіді виявилися настільки оригінальними, що одна з заповнених ним анкет увійшла в історію як «Опитувальник Марселя Пруста». В інтерв’ю запитання з цього опитувальника постійно використовує метр пострадянської журналістики Володимир Познер.