Дмитро Микуця: «На жаль єдиноборства у Полтаві вмирають»

Дмитро Микуця

Першого червня полтавський боєць ММА Дмитро Микуця з клубу «Branibor Team» переміг петербуржця Дмитра Тебекіна на турнірі M-1 Challenge 79. Так Дмитро став третім спортсменом з Полтавщини, якому вдалося виграти під егідою промоушну М-1. Цей промоушн вважається третім у світі після UFC та Bellator, тож для Полтави це неабиякий результат. Це вже не перший виступ Дмитра на М-1. У лютому 2016-го наш земляк програв дагестанцеві Курбану Ібрагімову. За цей час він встиг змінити вагову категорію, взяти участь у Кубку Буковеля з фрі-файту і потренуватися в Академії єдиноборств у Махачкалі.

Зараз Дмитро повернувся до Полтави і дав ексклюзивне інтерв’ю «Полтавщині Спорт», де розповів про все вищезгадане.

— Дмитре, наскільки мені відомо, ти не готувався до бою з Тебекіним. У тому турнірі мав битися інший спортсмен, але в останній момент отримав травму. Тебе викликали на заміну. Ти вже бився під егідою «М-1» і програв. До тебе так само на заміну викликали Максима Мельника. Він вийшов на бій без підготовки і його буквально «вирубили». Чи сумнівався ти — їхати чи не їхати?

— Сумніви були. Я перед цим тренувався в Дагестані і не зважувався. Банально не знав своєї ваги. Плюс в мене на той час ще боліло коліно. А з іншого боку я добре тренувався і можна було поїхати і використати свій шанс. Ми з моїми тренерами Ігорем Онопрієнком та Віталієм Макаренком вирішили, якщо зможу скинути кілограми до необхідної ваги — поїду. Виявилося, що я важу 103 кг, за тиждень треба було скинути до 95 кг. Це було реально і я поїхав.

— Ти зменшив вагову категорію. Чому вирішив змінити?

— Для себе. Мені було тяжче у важкій вазі. Зараз почуваюся добре.

— Коли ти вперше поїхав на турнір М-1 тебе оголосили як білоруса. Чому?

— Так було потрібно організаторам. Тоді на турнір приїхало багато українців. Турнір звався «міжнародний» тож для галочки потрібен був «білорус». Ми звісно могли відмовитися і поїхати додому. Але це був шанс заявити про себе і я не міг від нього просто так взяти і відмовитися. Це хіба що мене б назвали росіянином.

— Також ти брав участь у Кубку Буковеля з фрі-файту. Ти ніколи не виступав у цьому виді спорту. Як тебе туди занесло?

— Це сталося випадково. Я тоді не тренувався. Мене тренер відправив на відпочинок. А в останній день він мені зателефонував і говорить є бій, можливість заробити і виграти пояс. Я погодився щоб не допускати простою. Я чітко усвідомлював що будуть проблеми з функціоналом, адже часу на належну підготовку не було. Грубо кажучи, я лежав на дивані, і тут мені телефонують і говорять що треба на бій.

— З якими труднощами тобі довелося зіткнутися? Все ж фрі-файт і ММА дещо різняться.

— Там судді практично не дають працювати в партері, і штрафують за кожен крок за килим. А килим там 2×2 метра, тобто на ньому важко. Ну але я не робив ставку на цей бій. В принципі тому і програв. Я бився з Ігорем Слюсарчуком, який сім років має цей пояс і виносив всіх у першому раунді. Думаю, я дав йому бій. Але моє ставлення до цього бою було не надто серйозним, тому поразка — логічний підсумок.

— Як в тебе виникла ідея тренуватися у Дагестані?

— Не секрет що дагестанці а кавказі — бійці з гарними навичками і прекрасною бірцівською технікою Потренуватися там з ними — мрія для будь-якого бійця. В мене були знайомі мусульмани, які домовилися, щоб я за прийнятну суму міг там жити і тренуватися і я поїхав.

— Ти там тренувався в Академії єдиноборств «Fight Night» у Махачкалі.

— Так, там є відомий тренер Расул Магомедалієв. Я просто зайшов з вулиці і сказав, приїхав з України і хочу тренуватися. Там побачили, що я щось вмію і почали запрошувати далі тренування. Расул і допомагав мені готуватися до поєдинку на M-1 Challenge 79.

«Удар Тебекіна головою — випадковість»

— Повернімося до останнього бою. Ти вдарив суперника головою і отримав попередження. Що це було?

— Було те що ви бачили. Я дійсно вдарив його головою Це було випадково, можна сказати — рефлекторно. Я не хотів нанести йому ушкоджень чи ще щось. Зрештою і не наніс, лише розбив собі лоба. Добре, що все-одно вдалося перемогти.

— Що можеш сказати про свого противника? Чим він тебе здивував?

— Якщо чесно, не можу сказати, що здивував. Я бачив його попередні бої. Він добре тримає удар, у нього міцне підборіддя. Зазвичай його суперникам не вистачало витривалості, він притискав їх до краю рейнджу і постійно йде вперед. Його ніхто не міг його нокаутувати Я очікував, що десь раунді у другому він підсяде і буде заряджений на один удар. Був момент коли я сам підсів. Видно що я дозволяв собі робити два кроки назад, опускати руки. Але вдалося перебороти себе. В мене відкрилося друге дихання і я переміг. Також дуже допомогли підказки тренера. Ти вже думаєш, що все — не можеш, а тут тренер кричить: Давай! Або зараз, або ніколи!«. Це надзвичайно мотивує. Розумієш, що або ти зараз вигризеш перемогу зубами, або поїдеш додому з розбитим обличчям.

— Після перемоги ти крикнув в камеру «Полтава!». Так само свого часу кричав Макс Мельник. Це вже фішка полтавських бійців?

— Ну треба прославляти своє місто за яке ми виступаємо. Треба щоб люди знали звідки виходять бійці які перемагають на такому рівні. Разом зі мною в нас вже майже чотири перемоги на турнірах М-1. Кажу майже, бо свого часу судді вкрали перемогу у Слави Богомола. А так перемагали я, Макс Мельник і Сергій Волошин.

— Апеляцію по результату поєдинку Богомола і Пабло Ортмана не подавали?

— Ні, обійшлося без скандалу. Там все залагодили організатори. Арбітра який припустився помилки дискваліфікували, а команді виплатили компенсацію.

— Після перемоги на «М-1» на тебе мабуть посипалися пропозиції щодо боїв?

— Ігор Слюсарчук запрошував на реванш за правилами ММА. Але в мене не було і часу на підготовку, і треба відновитися після бою з Тебекіним.

— Паралельно з боями ти займаєшся і тренерською діяльністю. Скільки в тебе вихованців і якого віку?

— Так, у мене три групи по дві людини. Ну але це не групові тренування а персональні. Серед них є молоді хлопці, є й дорослі чоловіки.

— З маленькими дітьми не займаєшся?

— Їх тренувати немає сенсу. Дітям спочатку треба розвивати фізичну підготовку.

— Але ж на обласні турнірі приїжджає багато дітей.

— Так, але всі вони не з Полтави. У нас ситуація з дітьми інша. Їх тренується дуже мало. Батьки не розуміють, що дитині потрібен спорт, а інші єдиноборства у Полтаві помирають.

— Ти вважаєш таки помирають?

— Звісно. В нас зараз немає сильної школи де б з дитини вийшов чемпіон.

— На твою думку, чому так відбувається?

— Напевне це пов’язано з ситуацією в країні. Люди змушені шукати заробіток і не можуть собі дозволити віддаватися спорту. Тут ми є винятком, адже в нас комерційний вид спорту. Крім того, в нас в єдиноборствах кадрова криза. Візьмемо приміром той же Дагестан. Там до залу ходить сто чоловік, з них п’ять стають чемпіонами. В Україні ходить десять — з них троє досягають високих результатів. А тепер уяви, що було б якби в Україні була така масовість як у Дагестані. Та ми б рвали всіх.

— У нас дуже часто дитина яка займається спортом і мріє стати чемпіоном всього на світі, у процесі дорослішання дещо «приземляється». Молоді люди починають думати перш за все про засоби для існування і залишають спорт. На твою думку чи входить до обов’язків тренера не лише розпізнати перспективного спортсмени і дати йому навички, а й прищепити йому любов до спорту? При чому таку сильну, щоб юний спортсмен не проміняв спорт ні на що.

— Звісно, тренер має створити всі умови для того щоб спортсмен тренувався. І моральний мікроклімат теж входить в це. Але тренер має не лише розповідати і мотивувати, але ще й втримати людей у себе в залі. Це дуже важко. У роботі з дітьми потрібен ще й потужна підтримка від батьків. Якщо приміром школяр хоче ставати чемпіоном, а його батьки проти цього — буде дуже важко.

«Зараз ми — приклад для полтавців»

— Після своїх результатів, ти відчуваєш популярність у Полтаві? Наскільки люди знайомі зі спортивним життям міста?

— В нас маленьке місто. Так, люди підходять фотографуються, цікавляться боями. Після рейтингових боїв мене, Богомола, Мельника почали впізнавати. Зараз ми — приклад для полтавців. Юні спортсмени хочуть брати з нас приклад, та й батьки вказують їм на нас як на зразок. Це приємно і ще більше мотивує. В принципі пізнаваність може допомогти, особливо у наш час байдужості. Можливо якщо мені раптом стане погано на вулиці, мене впізнають і не пройдуть повз як часто буває.