Визнані у світі — невідомі вдома: історія полтавської команди з голболу

Тренувальний процес під керівництвом помічника тренера Антона Дубровіна

Останні Паралімпійські Ігри у Ріо-де-Жанейро з багатьох причин стали для Полтавщини історичними. Першу медаль для України на цій Паралімпіаді здобув кременчуцький штовхальник ядра Роман Данилюк. Перше українське «золото» завоював полтавський плавець Євген Богодайко. Та й взагалі Полтавщина тріумфувала — наші спортсмени завоювали 23 медалі з яких 21 — у плаванні. Минуло два роки, обличчя паралімпійців зникли з екранів і про них фактично забули. А про когось, через відсутність медалей так і не дізналися. Втім на Іграх-2016 сталася ще одна історична подія, хоч і не така яскрава. Вперше на Паралімпіаді Україна представила збірну команду з голболу. Дебютувати під національним прапором у Ріо довелося жінкам. У складі збірної до Бразилії поїхали чотири представниці Полтавщини — Марина Габеда, Тетяна Говоруха, Наталія Мірошник та Лілія Пасько. Збірна залишилася без медалей, і слово як голбол знову всі забули. А дарма, адже у Полтаві є своя команда, яка наразі краща в Україні і складає основу національної збірної. Для того щоб поспарингуватися з нашими голболістами, на збори до Полтави приїжджають команди зі Швеції, Литви, Туреччини та інших країн світу. Та все це залишається «за кадром», адже пересічному полтавцеві навіть слово «голбол» нічого не скаже. Швидше за все, він вирішить, що ви хотіли сказати «гандбол». Тож давайте з’ясуємо, що це за вид спорту, де полтавці такі круті, але про це мало хто здогадується.

Спорт породжений війною

Голбол — гра для тих хто не бачить, і вигадали її саме з метою реабілітації незрячих. Після закінчення Другої світової війни по всій Європи з’явилися безліч колишніх солдатів, які під час бойових дій повністю або частково втратили зір. Так у 1946-му році австрієць Ганс Лоренцен та німець Зепп Райндле вигадали голбол. Згодом звичайна гра для реабілітації виросла у самостійний спорт. У 1978-му році в Австрії відбувся перший в історії Чемпіонат Світу з цього виду спорту а у 1980-му його офіційно включили у програму Паралімпійських Ігор, хоча випробували його на Паралімпіаді ще у 1976-му.

Як це виглядає?

Зараз вже достеменно невідомо, як виглядав голбол часів Лоренцена та Райндле. В сучасному голболі у матчі беруть участь дві команди по три гравця у кожній. Кожна команда може мати не більше трьох запасних. Поле для гри — прямокутний майданчик 18×9. Він має бути розділений центральною лінією на дві половини. На кінцях майданчика знаходяться ворота. Мета команди — закинути або ж закотити м’яч у ворота суперників, в той час як гравці команди яка захищається, вишикувавшись паралельно лінії воріт намагаються завадити. Для того щоб спортсмени з різним ступенем ураження зору були в рівних умовах, всі грають у темних заклеєних окулярах. М’яч для голболу важить 1,25 кг і має всередині два дзвоники. Коли м’яч летить у ворота дзвоники дзвенять і гравці команди яка захищається орієнтуються на цей звук. Матч триває два тайми по 12 хвилин. Детально з правилами голболу ви можете ознайомитися тут. Щоб розуміти як це виглядає, пропонуємо вашій увазі відеопрезентацію цього виду спорту часів Паралімпіади-2012, яка проходила в Лондоні.

Майданчик для голболу (фото:telegraf.com.ua)

Отож тепер ви маєте уявлення як виглядає голбол. Тепер давайте зазирнемо в гості до полтавських голболістів.

Кузня чемпіонів на березі Ворскли

Полтавська команда з голболу з часів своєї появи на світ тренується у спорткомплексі «Локомотив», який знаходиться в районі Південного вокзалу, зовсім поруч з Ворсклою. Саме в цьому невеличкому спортзалі куються кадри для міжнародних звершень.

Спорткомплекс «Локомотив»

Зібрав, очолив і можна сказати виростив полтавську команду тренер Федір Анатолійович Дубровін, якому допомагає чин Антон. Чоловік розповідає як на початку 2000-х збирав команду. Не зважаючи на те, що у Полтаві не так багато варіантів активної діяльності, залучити дітей до такого спорту було не так легко.

Федір Дубровін

— У 2000-х я працював заступником начальника центру «Інваспорт» — згадує Федір Ататолійович. — У 2003-му я повіз дітей на змагання в «Артек» і саме там побачив голбол. До цього ні на телебаченні, ні у пресі я нічого подібного не зустрічав. У 2004-му я вже зібрав команду. Я їздив по школах, розповідав про голбол і просто запрошував слабозрячих дітей. Списки дітей брали у лікарів. Негативної реакції батьків ніколи не зустрічав, а от деякі лікарі були проти. Говорили, мовляв, це надто ризикований вид спорту для дітей і т. д.

— Але ж голбол взагалі був вигаданий для реабілітації незрячих людей. Звідки така реакція лікарів?

— Розумієте, з того часу як голбол був просто реабілітацією, гра дуже змінилася. Тоді кидочки були слабенькі. У 70-80-х роках швидкість виросла, а зараз динаміка гри і швидкість польоту м’яча взагалі шалена, у порівнянні з минулим. Це вже професійний спорт. Тому лікарі і бояться — адже по суті в дитину регулярно летітиме м’яч вагою 1, 25 кг.

Полтавська чоловіча команда — восьмиразовий чемпіон України. При цьому за всю історію в нас було вісім офіційних чемпіонатів. Федір Дубровін розповідає, що коли формує зі своїх підопічних дві команди і заявляє на Чемпіонат України, то у грі за перше місце обов’язково відбудеться полтавське дербі.

Тренувальний процес

На міжнародних змаганнях полтавцям не так щастить. Команда регулярно виступає на Чемпіонатах Європи і наразі посідає сьоме місце у світовому рейтингу. Проте на Паралімпійських Іграх дебютувати чоловікам ще не довелося. Зараз полтавці борються за потрапляння на Всесвітні Ігри Сліпих — турнір який дає змогу поборотися за паралімпійську ліцензію.

Серед підопічних Дубровіна більшість спортсменів не бачать або з народження, або з раннього дитинства. Що відчуває незряча людина, в яку летить м’яч і як вона відчуває партнерів нам розповів капітан полтавської команди Родіон Жигалін.

— Родіоне, розкажіть що відчуває спортсмен коли в неї летить м’яч? Звісно є дзвоники які допомагають, але які ще відчуття спрацьовують?

— Куди полетить м’яч, вгадати просто неможливо. Дзвоники дозволяють почути звідки м’яч кинули і приблизно почути траєкторію. Ти не знаєш в якій точці м’яч опиниться, але інстинктивно падаєш в бік траєкторії.

— А в голові відбувається якась візуалізація кидків?

— Ну один колега розповідав мені, що він коли ловить м’яч, то в голові все бачить. Це такий своєрідний інтуїтивний зір. Інтуїція взагалі багато значить у нашому спорті. А також тактика — треба розуміти який суперник перед тобою і яка в нього манера кидка. Є гравці, які постійно кидають у правий бік, а є такі, що увесь час влучають по центру. Бувало, ловили м’яч просто «на дурня». Він влітав у ворота по центру, а гравець, який був з правого боку випадково вчасно підняв руку і м’яч у неї влучив.

— В обличчя прилітає часто?

— Ну, якшо гравець не встигне виставити руку і м’яч влучить у бороду — це нокдаун. Кидком може неприємно зчесати обличчя, але це рідкість.

Родіон Жигалін

— З захистом розібралися. А як Ви будуєте тактику для кидка. Знову ж таки, суперника Ви не бачите, воріт теж, але ж якось влучаєте?

— Тут важливу роль відіграє тренер. Взагалі гра проходить у цілковитій тиші, і під час неї ні наставник, ні будь-хто інший не має права підказувати. Але під час пауз тренер має можливість розповісти нам, хто нам протистоїть. Приміром говорить: «Родіон, навпроти тебе гравець погано контролює штангу». Я кидаю туди і влучаю. Якось так.

— Як Ви вчилися взаємодіяти з партнерами?

— Ох, це все напрацьовано роками сумісних тренувань і матчів. На початку ж ми частенько зіштовхувалися. Я падав, перечіпаючись через центрального гравця, коли після кидка повертався на позицію. Дякувати Богу, зараз ми вже відпрацювали ці речі до автоматизму і я можу під час гри про таке не замислюватись.

Полтавська чоловіча команда З голболу. Зліва направо: Олександр Топорков, Євген Циганенко, Родіон Жигалін, Віталій Гапоненко, Сергій Бойко, Василь Олійник, Федір Сидоренко, тренер Федір Дубровін

Марина Габеда: від залу «Локомотива» до Паралімпіади

З полтавських дівчат-паралімпійниць наразі у Полтаві перебувала лише Марина Габеда. Зараз їй 25, а займається вона з одинадцяти років. При цьому дівчина з дитинства дуже погано бачить. Нам вдалося зустрітися зі спортсменкою і вона поділилася спогадами про Ігри у Ріо, та про свій шлях від залу «Локомотива» до найпрестижніших змагань на планеті.

По центру в окулярах Марина Габеда

— Марино, Вас як і всіх полтавських голболістів привів у спорт Федор Дубровін?

— Так, коли мені було одинадцять років, він мені зателефонував і запросив спробувати. Я не знаю звідки він взяв мій номер, і мене це тоді не хвилювало. Я спробувала і мені сподобалось.

— На перших іграх напевно частенько отримували м’ячем по обличчю?

— Так, бувало прилітав (сміється). Але з часом це минулося. Після перших змагань я вже вміла правильно виставляти руки і ноги, щоб приймати кидки.

— Голбольні матчі за правилами мають проходити в тиші. В Україні це напевно не складно, а як було у Бразилії? Чи є якась різниця?

— Ну по-перші різниця в залах. Різниться покриття підлоги, різниться акустика. М’яч відскакує зовсім по-різному. Відскоки і кидки чути по-різному. Це все впливає на результат.

— Скажіть, після Паралімпіади Вас почали впізнавати у Полтаві? Можливо хоча б вид спорту став більш відомим?

— Ні, що ви (сміється). Звісно, друзі і знайомі в курсі. А так, зазвичай, коли говориш слово «голбол», люди плутають його з гандболом (сміється).

Після Ігор у Ріо Марина мріє потрапити на наступні, і як і кожен спортсмен бажає завоювати паралімпійську медаль. Інші полтавські збірниці зараз тимчасово живуть в інших містах, зокрема у Києві та Харкові.

Чому досягнення не пропорційні популярності?

В Україні голбол, як і більшість олімпійських і паралімпійських видів спорту фінансується за рахунок держави і частково спонсорської допомоги. При цьому, звісно ж, окрім перемог на міжнародних змаганнях, спорт не приносить прибутків. В Україні є потужні спортсмени які показують переможні результати. Проте ні у Полтаві, ні будь-де в Україні не існує справжнього голбольного клубу, який би організовував змагання, продавав на них квитки, міг заробляти і утримувати себе.

Рейтинг збірних команд станом на вересень 2017-го

Федір Дубравін розповідає, що у Європі, зокрема у Швеції, Німеччині, Туреччині голбольні клуби існують. Більше того, існує навіть голбольна Ліга Чемпіонів. За словами наставника, за умовами участі у Лізі Чемпіонів, кожна команда-учасник має провести вдома етап цього турніру, що у Полтаві робити просто ніде. Таким чином, видовищний та екзотичний для України вид спорту, поки що «вариться у власному соку».

Якщо згадати витоки цього спорту, то зараз він в Україні набуває нової актуальності. В Україні зараз триває війна з якої не всі повертаються здоровими. Воїни АТО які через бойові дії мають проблеми з зором теж потребують на реабілітацію і голбол потенційно може стати чудовим засобом для неї. За словами Федора Дубровіна, поки що подібних реабілітаційних програм не існує, хоча тренер говорить, що якщо його покличуть тренувати воїнів АТО — з радістю відгукнеться.