Євгенія Шаповал: «На моїй пам’яті дівчинку відправили до Туреччини, щоб не займалася футзалом»

Євгенія Шаповал

Полтавська жіноча футзальна команда «ПЗМС» (раніше «Ніка») вже багато років є відрадою для місцевих любителів футболу. В той час, як на великому полі «Ворскла» регулярно розчаровує вболівальників, футзалістки все-таки більше радують. «Ніка» — десятикратний чемпіон України, і зараз її команда - правонаступниця «ПЗМС» теж бореться за чемпіонство і не ставить перед собою інших завдань. Наша сьогоднішня героїня — Євгенія Шаповал, одна з лідерів команди та, за сумісництвом, вчитель і викладач. Віднедавна Євгенія відповідає за розвиток жіночого футболу в Полтаві, тож запитань до неї було багато і різних.

Все почалося з латиноамериканських танців

— Євгеніє, наскільки мені відомо, Ви почали займатися спортом не з футболу, а з традиційних для дівчат танців. Що це були за танці, і як відбувався перехід до футболу — за стереотипами, виключно чоловічого виду спорту?

— Танці почалися років з п’яти. Це була латиноамериканська програма спортивно-бальних танців. Але так склалося, що мій партнер покинув цю справу, адже заняття дорого коштували. Тоді мені захотілося чогось нового. Так склалося, що саме в той час, у школу № 26, де я навчалася прийшла працювати Оксана Михайлівна Ткачук (зараз Волошко). Вона набирала дівчат у секцію міні-футболу і ми з подружкою пішли до неї.

— В одному з інтерв’ю Ви говорили, що очі на жіночий футбол вам відкрив Сергій Ягодкін.

— Ну моїм першим тренером була Олександра Анатоліївна Лясковська. Оксана Ткачук привела нас у команду, якою опікувалася саме Олександра Анатоліївна. Ягодкіни ж тренували старших дівчат. Рік потренувавшись з Лясковською, ми перейшли до Ягодкіних. Якраз тоді був момент, що я хотіла кинути футзал, але мої батьки, разом з тренерами не дали цього зробити. Я їм досі за це вдячна.

— Тобто батьки поставилися до Вашого захоплення з розумінням?

— Мама спочатку була проти. Я займалася багатьма видами спорту, крім футзалу і танців були ще карате і дзюдо. Батьки не заважали мені самій обирати, що мені подобається більше. Головне, щоб я була чимось зайнята, а не пропадала на вулиці, а який вид спорту — не важливо.

— Чому хотіли кинути футзал?

— Моя подруга зі школи покинула, і мені стало нудно. З району 26-ї школи було далеко ходити в ПНТУ на тренування. Я тиждень не ходила на тренування, а батькам говорила, що тренер захворів. Моя мама зателефонувала Ользі Сергіївні Ягодкіній і запитала, чому власне так довго немає тренувань. Коли мама про все довідалася, то попросила дати мені повне навантаження, щоб я більше не прогулювала. І от після того мене футзал і захопив, і це триває досі.

У складі збірної України

— Тобто Вас змусили полюбити спорт?

— Можна сказати і так. Мама з Ольгою Сергіївною змусили мене працювати, і я зрозуміла, що це має стати невід’ємною частиною мого життя.

— Можете коротко відповісти, навіщо Вам це?

— Для мене це самовдосконалення. Ти ставиш собі якусь проміжну мету, рухаєшся до неї і розвиваєшся. До того ж, коли я починала, жіночий футзал не був популярним у Полтаві. Хотілося переконати чоловічу половину, що жінки можуть грати не гірше.

— Одного дня настав момент, коли Вам довелося обирати між великим футболом і футзалом.

— Так. Я ж грала у жіночій молодіжній збірній з футболу, і у кількох командах України. Грала і у футзал у Волгограді та Нижньому Новгороді. Але тут, у рідному місті, була команда з футзалу, яка ставила перед собою найвищі завдання. Хотілося грати і розвивати спорт саме у Полтаві. Тому остаточно віддала перевагу футзалу.

— Назвіть головний позитивний фактор, який є у футзалі, але його немає у великому футболі.

— Тому що тут під час матчу можна замінитися і відпочити (сміється). На майданчику ти приносиш більше користі, коли можеш викластися, перепочити на лавці, а потім вийти і викластися знову.

— Коли на сцені або на ТБ бачите, як хтось, приміром, танцює самбу, чи не виникає бажання потанцювати самій?

— Бажання не виникає, але тим, хто обирає танці як вид спорту, можу побажати ніколи його не покидати. До речі, спортивно-бальними танцями займається моя хрещена донька, і я завжди за неї переживаю і намагаюся бувати на виступах.

— Якщо Ваші студенти якимось дивом затягнуть Вас на латиноамериканську вечірку, зможете дати молоді майстер-клас?

— Не знаю як щодо майстер-класу, але якісь рухи та елементи танцю пригадати зможу.

«На майданчику не сваримось»

— Ви забивали на Чемпіонаті Світу-2012 у ворота збірної Малайзії. Напевно це Ваш улюблений гол за всю кар’єру?

— Ви знаєте, ні. Забивати за збірну, це звісно круто, але кращим я вважаю не цей гол. А от коли ми у 2007-му перемогли «Біличанку» і стали десятикратними чемпіонами, тоді я й забила кращі голи в кар’єрі. Це були два реалізовані 10-метрові удари, і вони принесли команді перемогу. Ці голи я запам’ятаю на все життя.

— У 2013-му році в одному з інтерв’ю Ви сказали: «Знаєте, дуже хотілося б, аби в нашій країні міні-футболу приділяли стільки уваги, як за кордоном. На жаль, у нас жіночий футбол — швидше, аматорський». Минуло п’ять років. Щось змінилося?

— Ні.

У боротьбі з Юлією Тітовою (фото: Олег Дубина)

— Невже немає жодних зрушень?

— Зрушення є завжди, але вони відбуваються лише завдяки небайдужим людям, які вкладаються у футзал. Ви самі бачите, що у чемпіонаті мало команд, які могли б створити гідну конкуренцію. Є багато дитячих команд, які не тягнуть на рівень чемпіонату України. Ми теж, коли починали, пропускали по 10 м’ячів, але ж потрібно займатися самоаналізом, не здаватися. Зараз багато молодих команд, які просто не прогресують до певного рівня.

— А чому, на Вашу думку, так відбуваються? Це ж проблема не лише жіночого футзалу. У багатьох видах спорту діти займаються, прогресують, здобувають нагороди. А потім дорослішають і або залишають спорт, або, якщо говорити про футбол, ідуть в аматори.

— Мене виховували як людину з характером. Якщо якась вправа не виходила, я могла повторювати її до того часу, поки все не вийде так як треба. Зараз у молоді такого не має. Плюс змінилося ставлення батьків. Вони бережуть дітей і часто навіть просто забороняють їм займатися спортом. На моїй пам’яті був випадок, коли дівчинка поїхала з друзями на річку, а батьки в цей час викинули її форму і взуття. Саму ж дівчинку відправили до сестри в Туреччину, щоб вона не займалася спортом.

— Чому так змінилося відношення батьків?

— Можливо, це пов’язано із засиллям гаджетів. Раніше альтернативою спорту була вулиця, де на дитину чекала небезпека — алкоголь, цигарки і т. д. Зараз же, коли дитина сидить біля комп’ютера, небезпечним здається вже спорт, адже там падають, б’ють по ногах і отримують травми.

— Євгеніє, про жіночий колектив існує багато жартів, мемів та уявлень. Тільки ледащий не порівнював його з клубком змій. Ви з партнерками по команді дуже часто бачитеся і багато часу проводите разом в обмеженому просторі. Як вдається уникати конфліктів?

— Згадуючи добрим словом Ольгу Сергіївну Ягодкіну, вона навчила нас, що коли ми в роздягальні, або на майданчику, ми — один організм. Під час кожна з нас підстрахує іншу.

— Так і миритесь?

— Можна сказати й так. Але ви знаєте, ми й не сваримось. Кожна з нас індивідуальність, але ми можемо одна до одної пристосуватися. Завдяки тренерам, ми вміємо знаходити спільну мову.

— Після домашньої поразки від «Тесли» Ваш головний тренер Микола Кудацький якраз зазначив, що на майданчику не було команди, а були індивідуальності. Що сталося?

— Магнітні бурі (сміється). А якщо серйозно, з самого початку нас спіткала невдача, і кожна з нас почала брати на себе порятунок ситуації. Ми забули що ми — команда.

— Мабуть з вами провели гарну тренерську роботу, адже більше подібного не траплялося.

— Так, звісно і Олександр Микола Кудацький (президент) і Микола Миколайович (тренер) переконливо пояснили нам, де ми припустилися помилок. Зрештою, не помиляється тільки той, хто сидить на лаві для запасних і нічого не робить.

«Скорочувати навчальні години фізкультури — неправильно»

— Крім того, що Ви спортсменка, Ви ще й педагог. При цьому навчаєте як дітей, так і студентів.

— Так, і знайома з так званою «новою українською школою», яка нині формується.

— Назвіть три фундаментальні речі, якими на вашу думку «нова» школа має відрізнятися від «старої».

— Перше — адаптація викладачів до технічного прогресу. Вчителі мають навчитися використовувати гаджети та інтерактивне обладнання так, щоб воно допомагало навчальному процесу. Друге — вчитель має говорити однією мовою з учнем. Це не означає, що у школі має бути панібратство, дистанція має бути, але все ж, з дітьми треба спілкуватися, а не просто викладати матеріал. По-третє — заохотити дітей до навчання. У фізкультурі це особливо важливо. Вчитель має доступно пояснити дитині навіщо їй це потрібно, і як це знадобиться у житті.

— А як щодо студентів? Коли я навчався в університеті, багато хто «фіз-ру» просто ігнорував. Ваші пари користуються популярністю?

— Навіть коли я викладала фізкультуру для студентів неспортивних факультетів, до мене на пари приходили майже всі. Можливо, я їх зацікавлювала вправами. До того ж, якщо йдеться про хлопців, то у нас на парах завжди був футбол, а якщо з ними ще й грає викладач, це завжди весело. Я не можу сказати, що студенти ігнорують фізкультуру. Але зараз години на цей предмет скоротили. Фізична культура є лише на першому курсі і першому семестрі. Я вважаю, що це неправильно. При чому в інших полтавських вишах годин не скорочували, тільки у ПНПУ ім. В. Г. Короленка.

— Віднедавна, Ви не лише спортсменка і викладач, а й функціонер. Тепер Ви відповідаєте за жіночий футбол у Полтаві. Назвіть три головні його проблеми.

— Я б не сказала, що жіночий футбол у Полтавщині вкрай проблемний. Головна проблема — це фінансування. Мало хто готовий вкладатися у спорт на перспективу. Спонсорам потрібні готові команди, які тут же дадуть результат.

— Ви згодні з тим, що спорт — це бізнес?

— Не можу цього сказати про жіночий футзал. Він у нас аматорський.

— А чи є передумови для того, щоб він в Україні став бізнесом? Щоб люди ходили на матчі і купували квитки, а клуби були структурами, які самі себе утримують і заробляють на життя?

— Не думаю. Ми вдячні всім вболівальникам які ходять до нас на матчі, впізнають нас на вулиці і т. п. Робити вхід на наші матчі платним, на мою думку, недоречно. Хочеться, щоб вболівальники отримували задоволення безкоштовно. Зараз у нас є людина, яка готова вкладати гроші у клуб. Це Олександр Миколайович Кудацький. Він в змозі безкоштовно запросити повну залу людей.

— Тобто жіночий футзал і надалі буде аматорським?

— Так. Більше того, поки він буде аматорським, буде більше шансів на збільшення команд, а відповідно — і розвитку. Залучити нових інвесторів дуже складно.

Бліц

— Хто краща футзалістка України прямо зараз?

— Юлія Тітова («IMS-НУХТ»)

— Кращий тренер України, якщо не називати Миколу Кудацького? 

— Олег Шостак.

— Хто краща футзалістка на планеті?

— Бразилійка Ванесса Перейра.

— А кращий світовий тренер?

— Іспанець Хосеп Венансіо Лопес.

З тренером Хосепом Венансіо Лопесом

— Я Вам буду називати ім’я та прізвище людини, а Ви спробуйте охарактеризувати її одним словом.

— Поїхали.

— Олександра Лясковська.

— Добра.

— Микола Кудацький.

— Наполегливий.

— Сергій Ягодкін.

— Вічний.

— Ольга Ягодкіна.

— Теж вічна.

— Олег Шостак.

— Друг.

— Юлія Дударчук.

— Колега.

— Таїсія Бабенко.

— Неслухняна.

— Дякую Вам. Наостанок кілька запитань від Пруста-Познера*

— Давайте спробуємо.

— Яку рису ви найбільше цінуєте в чоловікові?

— Мужність.

— А в жінці?

— Ніжність.

— Назвіть рису, яку ви найбільше не любите в собі.

— Я занадто добра.

— Яку людську ваду характеру ви легко пробачаєте?

— Ну, приміром, якщо кума забуде мені перетелефонувати (сміється).

— Хто ваш улюблений літературний герой?

— Маленький принц.

— А героїня?

— Аліса (та що з країни чудес) і Пеппі Довгапанчоха.

— Якби у вас була можливість поспілкуватися будь-з ким з людей, хто б це був?

— Ольга Сергіївна Ягодкіна.

— Коли ви опинитеся перед Богом, що Ви йому скажете?

— Дякую за прожите життя.

*В кінці XIX століття в англійських салонах були модними анкети під назвою «Альбом для запису думок, почуттів і т. д.». Кілька разів таку анкету заповнював Марсель Пруст і його відповіді виявилися настільки оригінальними, що одна з заповнених ним анкет увійшла в історію як «Опитувальник Марселя Пруста». В інтерв’ю запитання з цього опитувальника постійно використовує метр пострадянської журналістики Володимир Познер.