Материнство, граната, біда, волейбол: неймовірна історія Ярослави Лакатош

Ярослава Лакатош

Ярослава Лакатош | Фото: Владислав Власенко

Ексклюзивне інтерв’ю з новосанжарською волейболісткою паралімпійської збірної України з волейболу сидячи

6 травня 2016-го року в селі Дубина Новосанжарського району шестеро молодих дівчат весело проводили час в домі однієї з них. Нещодавно вони брали участь у районних дівочих змаганнях з футболу, і зараз разом переглядали матч за своєю участю, аналізуючи помилки і жартуючи. Одна зі школярок попри юний вік вже була дружиною і мамою. Її донька, якій на той момент не було і двох років. Був тут і 20-річний батько дитини. Він спочатку сидів з дівчатами, а потім, занудьгувавши вийшов в іншу кімнату. Почало вечоріти і гості почали збиратися додому. Раптом з кімнати вийшов 20-річний батько дівчинки з осколковою гранатою Ф-1 в руках. Його дружина, мама дівчинки підійшла до чоловіка і тут пролунав вибух... Чоловік незрозуміло як, але зумів встати на ноги, вийти з хати на подвір’я, і вже там впав намертво. Одній зі школярок осколок гранати поранив голову. Маленька дівчинка дивом не постраждала, а от її зовсім юна мама втратила обидві ноги. Сьогодні ця дівчина захищає честь України на змаганнях світового рівня, і саме про неї наша історія.

Зараз 18-річна Ярослава Лакатош студентка Полтавського коледжу управління, економіки і права, а також гравець національної паралімпійської збірної з волейболу сидячи. Дівчину важко спіймати у Полтаві, адже вона постійно у роз’їздах, але нам це вдалося. Ярослава відверто розповіла нам, що сталося, і як їй вдалося після пережитого потрясіння не опустити руки і досягти спортивних вершин.

«Однокласники дізналися, що я вагітна лише після народження дитини»

— Ярославо, наскільки мені відомо, ти полюбила спорт змалечку?

— Так, чим я тільки не займалася. Був футбол, настільний теніс, легка атлетика, лижний спорт... Розумієш, школа була маленька (Дубинівська ЗОШ), дітей небагато, і на всіх районних змаганнях комусь треба було «закривати» види спорту. Власне, я їх і закривала. Тому й встигла спробувати все.

— Який вид спорту полюбився найбільше?

— Важко сказати. Мабуть, настільний теніс. Я була, так би мовити, трикратною чемпіонкою району.

— Чому «так би мовити»? Було мало суперниць?

— Та ні, суперниць вистачало. Просто зараз, коли я вже виступала на міжнародних змаганнях, чемпіонство у районі вже не здається чимось вартим великої уваги (сміється). Ну а ще звісно футбол. У нас в районі була класна дівоча команда. Мене навіть викликали до збірної області. Потім я завагітніла і футбол відійшов на задній план. Почала приділяти увагу більше уваги собі та навчанню. Ну а мої однокласниці продовжили заняття спортом, я за ними слідкувала.

— Скільки тобі було років, коли ти завагітніла?

— 14.

— Яке найперше відчуття переживає 14-річна дівчина-підліток, яка дізнається що вагітна? Це радість, страх, депресія, що?

— Я б не назвала це страхом. Але це таке гостре почуття невизначеності. Ти звісно радієш, але не знаєш що робити далі. Але я не залишилася сама — мене підтримали і мій хлопець, який пізніше став чоловіком, і батьки. Ми згуртувалися навколо цієї радості, і стало зрозуміло, що все буде добре. В школі взагалі не знали про вагітність поки я не народила.

— А як це можна приховати? Дай лайфхак для підлітків:)

— Краще не треба їм таких лайфкахів (сміється). Широкі сорочки, рівні плаття, словом, приховувала не я а одяг. Вже коли народила, мені зателефонував мій фізрук і запитує: «Це правда?» І лише тоді я зізналася.

— Тобто ти ходила в школу і ніхто навіть нічого не запідозрив?

— Більше того, я на шостому місяці грала у футбол. Могла навіть бігти крос на 5 км, але то вже було на восьмому місяці, і я передумала, бо було важкувато (сміється).

— На шостому місяці вагітності грати у футбол... Тобі не було страшно?

— Було. Чесно, було. Але, ти знаєш, мені це навпаки допомогло. Я була рухливою впродовж всієї вагітності і пологи пройшли напрочуд легко.

— Як вдавалося поєднувати навчання у школі і догляд за немовлям?

— Чоловік допомагав. А я на перервах між уроками їздила на велосипеді додому. Домашні завдання робила ночами. Я тоді була в 9-му класі, тож треба було готуватися до екзаменів. Робила реферати, вчила білети, все це теж було вночі. Так тривало 9 місяців поки не закінчився навчальний рік.

viber-image3.jpgЯрослава Лакатош перша ліворуч

viber-image4.jpg

— Ти пішла зі школи після 9 класів?

— Ні, я перейшла в десятий, але і його і 11-й закінчувала вже екстерном.

«Я намагалася поворухнутися і чула як ламаються кістки»

— Якраз коли ти закінчувала 10-й клас і сталася трагедія, яка вимушено розділила життя на «до» і «після». В інтернеті дуже багато версій і описів того що сталося. Як все було насправді?

— До мене прийшли мої молодші подруги, які грають у футбол. Якраз днями пройшли районні змагання, і ми дивилися відео з матчів, обговорювали плюси і мінуси. Також зі мною була моя доця Саша. Їй не тоді не виповнилося і двох років. Прийшла моя майбутня кума, яка на той момент була вагітна, та її сестра. Був і мій чоловік Ваня, через якого власне все й сталося. Ми сиділи у залі, чоловік спочатку був з нами, а потім пішов до іншої кімнати. Коли було вже близько 22:00 ми зібралися розходитися. Я вже рухалася до виходу із зали і тут чоловік виходить з кімнати, а в руках у нього якийсь предмет. Я тоді не зрозуміла що в нього в руках. Я лишень до нього наблизилася, ми не встигли і словом перекинутися, як стався вибух.

— Тобто чоловік просто сидів з вами, вийшов до кімнати і повернувся з гранатою в руках?

— Так.

— А в чому могла бути причина? Можливо ви посварилися?

— В тому то й річ, що ні. Він поводився як завжди, грався з малою, вони там дивилися якісь відео на телефоні, а потім просто вийшов і зайшов з гранатою. Там хтось з твоїх полтавських колег писав, що мовляв це все через ревнощі, начебто мала місце подружня зрада. Там навіть стаття вийшла з якоюсь такою назвою... «Зрада по-полтавськи» чи що (ймовірно йдеться про ось цю статтю, — прим. авт.). Це все неправда. Ти знаєш. Можливо якби це було правдою, було б навіть легше. Я хоча б розуміла б, чому все так сталося. Було б простіше з цим жити. Найважче — це жити і не розуміти, що і чому сталося. І запитати вже ні в кого.

— Ти не намагалася вийти на журналістів, які розповсюдили таку інформацію?

— Тоді мені було абсолютно не до того. А зараз вже не хочеться піднімати все те лайно, яке було написано. Ті хто знають мене і мою родину, в курсі як і що сталося. А що подумають якісь незнайомі люди, мені, відверто кажучи, начхати.

— Що ти перше пам’ятаєш після вибуху?

— Я відкрила очі і зрозуміла, що я лежу. Цікаво, що в кімнаті горіла лампочка. Уявляєш, розірвалася осколкова граната, а лампочка вціліла.

— Осколки могли когось поранити.

— Не просто могли — поранили. Одній з моїх подруг осколок влучив у голову. Вона лікувалася в Києві в нейрохірургії і деякий час була в комі. Зараз вона при ходьбі «тягає» ліву руку і ліву ногу. Щось схоже на ДЦП. Втім в неї теж кипить життя, вона вже теж стала мамою.

— Повернемось до тебе.

— Так. Я відкрила очі і чую що в мене все пече. Пам’ятаю, що була якась метушня, всі бігають, кричать. Все як в тумані.

— Ти кажеш, що в тебе все пекло. Але ж це пекельний біль. Ти не кричала?

— Ні. Лікарі сказали, що в мене була остання стадія больового шоку. Мозок просто не встигав посилати сигнали нервам, і я навіть не відчувала болю. Мене навіть вводили в штучну кому, інакше я б просто померла.

— Що пам’ятаєш крім болю?

— Одразу побачила як мій батько забирає з кімнати доньку, куму яка кудись бігла. Дівчинка, якій в голову влучив осколок просто непорушно сиділа в тій же позі, що й до вибуху. Я намагалася до неї підсунутися, але зрозуміла що не можу. Ніг я не бачила, але чула як ламаються кістки.

— Що було далі?

— Пам’ятаю, як прибіг чоловік моєї куми Андрій Семиволос. Йому зателефонували. Він, можна сказати, мій рятівник. До мене додому з Нових Санжар їхати 20 хвилин, а швидка їхала годину. В цей час всі панікували, а він перев’язав мені ноги. Мене це врятувало, адже я втратила дуже багато крові. Я кілька разів «відключалася», потім приходила до тями.

— І увесь цей час не відчувала болю?

— Відчула вже в лікарні, коли мене перекладали на каталку. Знову відчуття, як тріщать кістки. Я вже розуміла, що ніг немає. Мене часто запитують чи я плакала коли це зрозуміла. Так, плакала, але зовсім не через ноги. Мене увесь цей час супроводжувала моя сестра Катя. І я плакала через це, бо розуміла, що їй доводиться бачити. Це при тому, що вона мене підтримувала і посміхалася. У неї вистачало сил не кричати, і підтримувати розмову щоб я не втрачала свідомість. Лікар швидкої навіть змусив мене розповідати віршик про доктора Айболіта, щоб я не відключилася (сміється). Коли мене привезли в Нові Санжари йшов дощ. Останнє що я пам’ятаю, як мені розрізають одяг. Все. Потім я відключилася і отямилася лише в Полтаві.

— Скільки часу ти пролежала без свідомості?

— Десь два дні. Мене забрали шостого, а прокинулась я восьмого в Полтавській обласній лікарні. Я підняла голову і побачила те що й очікувала — ніг не було.

— Тебе це не шокувало?

— Ні. Я вже підсвідомо була готова. Днів зо п’ять я пролежала в реанімації, а потім мене перевели у травматологічне відділення, де я пробула близько місяця.

«На бильцях інвалідного крісла віджималася як на брусах»

— Не нудьгувала у травматології?

— Та ти що, яка нудьга (сміється). Як тільки рани затягнулися і перестали кровоточити, я вже почала займатися фізкультурою. Може знаєш, там в лікарнях над ліжками є такі спеціальні ручки, щоб хворим було легше підводитися, так я зрозуміла, що їх можна використовувати як турнік і почала підтягуватися. Чому б і ні? Потім мені дали інвалідний візок, там є бильця. Так я на тих бильцях віджималася як на брусах. Влаштувала собі регулярну зарядку.

— Круто!

— Так, тітка, яка лежала зі мною в палаті теж була в шоці :) Класна жінка, ми з нею подружилися. Вона спочатку мала звичку трохи скиглити, а потім разом зі мною повеселішала. Я її вже й на вулицю гуляти витягнула.

— Ярославо, хто твої батьки?

— Тато різноробочий, мама працювала у пансіонаті для стареньких.

— Я веду до того, що в Україні не так просто.

— Як не дивно, протези мені повністю забезпечила держава. Ні я, ні моя родина нічого за них не платили. Мені дуже пощастило з майстром — Попенком Олександром Олександровичем.

— Після лікарні ти опинилася на Полтавському протезному заводі. (Полтавське казенне експериментальне протезно-ортопедичне підприємство, — прим. авт.)

— Так, пройшов десь місяць після того як мене виписали з травматології. Рани остаточно затягнулися і я поїхала на протезування.

— До таких речей як протезування необхідно себе готувати. В тебе був якийсь перехідний період? Як він проходив?

— Було таке. Мене дуже бісило, що я нічого не контролюю. Раніше, на мені була донечка, я допомагала по господарству, поралася в будинку. Словом, багато за що відповідала. А тепер мені не треба нікуди бігти, нічого робити. Мене це бісило. Але зі мною завжди були мої подружки, тому якоїсь депресії не було. Хоча звісно замислювалася над тим, а що ж, власне, робити далі. В мене були сумніви, чи зможу я нормально ходити на протезах. Звісно в розмовах я сміялася, і казала всім, що все зможу, та всередині себе розуміла, що ампутація в мене висока і це буде дужа важко. Але я все прийняла і сприйняла.

— Отже, ти потрапила на протезний завод...

— Перше враження було жахливим. Купа хворих бабусь та дідусів, атмосфера просто жах. Для мене, людини, яка ніколи не бувала в таких місцях, це було щось страшне і гнітюче. Але через кілька днів до мене прийшов майстер Сан Санич Попенко і серйозно за мене взявся. Пізніше мені організували окрему палату, ізолювали мене від навколишнього депресняку, і все налагодилося. Я побачила, що майстру реально цікаво поставити мене на ноги. Сан Санич займався зі мною індивідуально.

33224536-279293465945016-886316210622090

viber-image5.jpgЯрослава Лакатош і Олександр Попенко

— Що являють собою заняття людини, яку вчать ходити на протезах?

— Ой, у нас були жорсткі тренування (сміється). Я одягала спеціальний пояс, Сан Санич тримав його ззаду і сильно натягував, а я намагалася йти проти сили. Він мене штовхав, щоб я вчилася тримати баланс.

— Багато разів падала?

— Поки вчилася ходити, не впала жодного разу, а вже потім у побуті разів чотири.

— Зараз ти навчаєшся юриспруденції, а про професійну кар’єру спортсменки до вибуху не замислювалася?

— Ні. Це для мене було лише хобі. Мене, якщо чесно, вабила військова сфера. Якби не ця ситуація, що сталася, я б напевно була б військовою. Такі думки були в мене класу з сьомого. Настільним тенісом і футболом я займалася виключно для себе. А от коли я вже була на протезах, такі думки з’явилися.

— Розкажи, як ти до цього прийшла.

— Я прийшла не сама. Мене привів мій шкільний фізрук Євген Іванович Трипуз. Скажу без перебільшення, це мій другий тато. Він підтримував мене завжди. Я перша йому зателефонувала, а він каже «Я не знав як тобі дзвонити, не знав що сказати». Це така людина, що не став би мене жаліти чи розпускати соплі. Та й мене б це бісило. Так от, після протезування ми зв’язалися і домовилися, що будемо продовжувати заняття настільним тенісом. Він говорив, що з цього може щось вийти, і я повірила.

— Як проходили перші тренування?

— Ну спочатку я вчилася просто стояти за тенісним столом без підлокітника, тримати ракетку А потім уже навчилася і почали пробувати. Потім я вдруге поїхала на протезний завод і в цей час мені запропонували грати у волейбол сидячи.

viber-image2.jpgЯрослава Лакатош і Євген Трипуз

— Пам’ятаєш хто запропонував?

— Особисто мені — заступник директора протезного заводу з медичної роботи Олександр Проскурін. А йому зателефонувала його знайома Вікторія Пошивайло, а їй до цього — тренер паралімпійської збірної України Ярослав Малойван, якому потрібні були дівчата. Ось такий ланцюжок дійшов до мене. Ярослав Володимирович мені зателефонував і я погодилася. Телефоную своєму фізруку і кажу: «Євгене Івановичу, в нас є три дні щоб навчитися грати у волейбол сидячи» (сміється). Він мені показав елементарні речі, як правильно ставити руки і таке інше. 14 березня минулого року я вже поїхала на збори. Я тоді ще ходила з двома костилями. В Дніпро мене супроводжувала сестра. Мене зустрів тренер, і одразу повіз на тренування.

video.pngТак виглядає волейбол сидячи

— А ти до цього грала у звичайний волейбол?

— В тому то й річ, що ні. Здавалось би, спортсменка, а тут раптом щось таке, з чим ніколи не стикалася. Я взагалі не розуміла, як можна сидіти на підлозі, переміщатися, вибачте, на дупі, і ще й руками щось там відбивати. Я приїхала на чотири дні, потім поїхала, і мені зателефонували і сказали, що беруть у збірну.

viber-image8.jpg

— Які відчуття були після цих тренувань?

— Я була в шоці (сміється). Взагалі не зрозуміло, як можна так приймати м’яч, як це робили інші, як можна так рухатися. Зараз я вже призвичаїлася, навіть над цим не задумуюся, а тоді... це було щось з чимось. Перші три місяці було дуже важко, особливо з правильними рухами.

— Багато синців «нарухала»?

— Ні, з цим проблем не було. Синці були лише на руках (сміється).

— Тебе, новачка, одразу запросили до збірної. Тобто в Україні немає жодних внутрішніх змагань з волейболу сидячи?

— Абсолютно ніяких.

— Пам’ятаєш свій перший матч?

— Так, звісно. Це був міжнародний турнір в Нідерландах. Ми грали якраз проти господарів. Ми щойно прилетіли, я не встигла навіть куртку зняти, як нам кажуть виходити на майданчик. Ну ми звісно програли, адже не встигли навіть відпочити. Але потім ми грали з ними ще раз і таки переграли.

— Засмутилася через такий дебют?

— Ні, я розуміла, що це сталося не через нашу слабкість, а через те, що ми не встигли відпочити після перельоту. Зрештою ми ж таки виграли потім. Потім був стик з Росією і ми його програли.

ykwgbbiy4dq.jpgЗбірна України на турнірі в Китаї

viber-image7.jpg

— Ти грала проти Росії у 2017-му, вже коли йшла війна. Була якась напруга пов’язана з цим?

— Не було абсолютно. Ми з ними звісно не обіймаємося і не цілуємось, але жодної ненависті між спортсменами немає. На майданчику хочеться розірвати будь-якого суперника, не важливо звідки він. Я тобі більше скажу, одного разу у Хорватії, коли наша чоловіча збірна грала проти господарів. У Хорватії була ціла фан-зона, здоровенні чоловіки з барабанами, кричать женуть своїх вперед. А один з російських тренерів стояв і на увесь зал разом з нами кричав «Україна» і вболівав за наших хлопців.

— Що про нього чути після того турніру? :)

— Хах. Ми теж жартували, що мовляв, йому дома тепер капець. Але потім бачилися на інших змаганнях — живий і здоровий.

— Яка збірна з волейболу сидячи зараз найсильніша?

— Китай зараз кращий, після нього Росія. На третьому місці ми. Звісно хочеться більшого. Мене зараз готують на позицію зв’язуючої, що мене здивувало. Це важко, але буду старатися, розвиватися і показувати себе.

— Чому тебе здивувало, що тебе відправили на позицію зв’язуючої?

— Від цієї позиції дуже багато залежить. Зв’язуючий це фактично мозок команди. Він вирішує кому зараз краще віддати пас. Він має оцінити можливості суперника, можливості своїх партнерів і розпорядитися м’ячем. Коротше, це дуже важко і це велика відповідальність. Не за горами Паралімпіада в Токіо, тож все дуже серйозно.

— Ти зараз перш за все майбутній юрист, чи все-таки спортсменка?

— Спортсменка.

«Звідки взялася граната, мабуть, залишиться загадкою»

— Скільки років твоїй доньці?

— У червні буде чотири рочки.

— Тобто вона вже «чомучка». Не запитує про ноги, про тата?

— Про тата запитує, а про ноги не питала жодного разу. Вона не раз була в батька на могилі. Я завжди розповідаю чесно, не вигадуючи казочок про те, що тато полетів у космос чи щось таке. Це непотрібно, та й потім буде соромно.

— Розслідування з приводу вибуху чимось закінчилось? З’ясували де твій чоловік взяв гранату?

— Нічим. А як тут з’ясуєш? Були там різні допити, але ніхто нічого і нікого не знайшов.

— В тебе самої нема якихось версій?

— Абсолютно. У Івана навіть друзів таких щоб служили і теоретично могли мати гранату не було. Напевно, це так і залишиться загадкою. Та й чи є сенс? Людину вже не повернеш, час назад теж. Для мене це вже не грає ролі, я вже прийняла цю трагедію.

— Задам дивне питання. Ти зараз — основний гравець паралімпійської збірної України з волейболу сидячи, майбутній юрист, любляча мама. Той вибух став для тебе серйозним поштовхом. Є така приказка «Все що робиться — на краще». Зараз, оглядаючись назад, ти можеш сказати, що це правда?

— Поштовхом став не лише вибух, а й дочка. Якби не вона, я не впевнена, що змогла б встати з ліжка і рухатися далі. А щодо «на краще», ти знаєш, зі мною дійсно сталося багато хорошого, але якби можна було повернути час назад і все змінити, я б це зробила.

child.jpgЯрослава і Олександра Лакатош

— Ти можеш зараз назвати себе щасливою людиною?

— До кінця ні. Після втрати чоловіка пройшло вже два роки і звісно, емоції і біль стихають, але «осад» залишився і він нікуди не дінеться. В мене є дитина, яка мене неймовірно радує, але сказати глобально, що я щаслива, я не можу. Проте, треба прагнути до кращого. Я відчуваю, що я якраз на шляху до того щоб відповідати на це запитання «так».

Владислав ВЛАСЕНКО, «Полтавщина Спорт»