Захисник СК «Полтава» Андрій Савенков: «Після поразки від „Кристала“ не хотілося навіть виходити з дому»

З м'ячем Андрій Савенков / Фото з Instagram

Якщо багато спостерігати за полтавським футболом, можна зафіксувати невловимий момент еволюції його представників. Ось підліток Діма Різник грає в Чемпіонаті Полтави за ДЮСШ ФК «Ворскла». Він воротар, але тренер періодично випускає його у поле, щоб вчився грати ногами. А ось він уже в дублі «Ворскли», а ось уже тренується з основою. А зараз вже основний воротар і дебютант національної збірної.

Можна побачити й зворотні приклади. Ось талановитий хлопець Олег Бараннік, герой Бухареста, надія «Ворскли» і т. п. Ось він вже грає в дублі. Ось він вже робить хет-трик у складі «Сан Сіті» на чемпіонаті міста. Проходить рік, і він вже в іншій команді на тому ж таки чемпіонаті не потрапляє до старту.

Андрій Савенков теж приклад того, як прямо на очах полтавських вболівальників кар’єра місцевого футболіста може еволюціювати. Цього лівого захисника можна було побачити й на районних змаганнях, і на міських, і на чемпіонаті області. І увесь цей час він був тут у Полтаві, на видноті. А, між іншим, зараз Андрій Савенков — футболіст-професіонал. Його злет не такий яскравий, як у Дмитра Різника, але при цьому Андрій основний футболіст команди Другої ліги, яка посідає шосте місце в турнірній таблиці своєї групи.

Про шлях від чемпіонату Глобинського району до Другої ліги, «Легіон», аматорські змагання та СК «Полтава» Андрій Савенков розповів нам в ексклюзивному інтерв’ю.

«В дитинстві займався боротьбою, але обрав футбол»

— Андрію, твоє дитинство пройшло у селі Броварки Кременчуцького району і саме там почалися твої перші футбольні кроки. Ти розповідав, що у футбол тебе привів батько.

— Зараз це село дійсно у Кременчуцькому районі, але раніше це був Глобинський район. Не те щоб батько цілеспрямовано мене відправляв на футбол — просто він грав сам, а я ходив разом з ним. Він грав за сільську команду в чемпіонатах району та області, а я малим приходив на його матчі та й захопився. Тато грав лівого півзахисника. Пізніше батьки розлучилися, тато поїхав, але любов до футболу в мене залишилася. Приблизно тоді я й почав дивитися європейський футбол. Якщо пам’ятаєш, був такий канал «Мегаспорт». Вони транслювали АПЛ, і тоді якраз Андрій Шевченко переходив у «Челсі», я почав за ним слідкувати і втягнувся. А коли я вчився у четвертому класі до нас у школу прийшов тренер, його звали Григорій Андрійович Бабич — і запросив хлопців на заняття з футболу. Я почав займатися і також грав на район, але серед дітей.

— Районні футбольні чемпіонати зазвичай багаті на круті історії. Чи є в тебе така з дитинства?

— Ну на дитячих змаганнях у мене нічого такого не було, це більше до батька. Пам’ятаю, що після футболу часто були бійки (сміється). Команда на команду, або в якомусь іншому форматі. У мене тато ще й борець, тому доводилося стикатися.

— Тато борець, а ти потягнувся до футболу.

— Я рік займався боротьбою й мені не сподобалося (сміється). Ну а потім почав займатися футболом і вже було не до боротьби. Пізніше, коли я був у восьмому класі, я почав тренуватися з ДЮФШ «Ворскла». Моя старша сестра переїхала до Полтави, і я теж приїхав до неї. І тут мене повели до тренера Олександра Єжакова. Він відверто сказав мені, що для школи я заслабкий. Зрештою, я й сам це розумів — одна річ тренуватися в селі, й інша — у справжній школі футбольного клубу. Але він дозволив мені тренуватися зі своїми хлопцями і я почав ходити на тренування. Пройшов рік, і Олександр Олександрович відправив мене в команду до Станіслава Басюка. Пізніше, я потрапив в ДЮСШ «Молодь» до Сергія Ходирєва, і саме з його подачі я дебютував у професіоналах — за «Карлівку».

— Одразу після школи?

— Раніше — в одинадцятому класі. Команда вже потроху розпадалася й нам — зовсім юним хлопцям — дозволили пів року пограти з професіоналами.

— Як змінився тренувальний режим?

— Якщо чесно, глобальних змін не було. В нас і в інтернаті був чіткий режим — з раннім підйомом і тренуваннями. Не сказав би, що щось змінилося. Звісно, змінився рівень суперників і проти команд Другої ліги було складно.

— Свій професійний дебют пам’ятаєш?

— Так, це було дербі проти «Гірника-Спорт». Пам’ятаю, що вийшов на заміну хвилин на двадцять.

«Мені гарні підкати та відбори подобалися навіть більше ніж голи»

— Коли тебе запитували про твоїх кумирів, ти назвав Джона Террі й Серхіо Рамоса. Це доволі нетипово, адже в дитинстві всі люблять тих хто забиває голи...

— Так, мені й тоді й зараз красива гра у відборі та підкати приносять велике естетичне задоволення. Звісно, коли забивали голи мені теж подобалося, але коли не забивали, подобалося ще більше (сміється). Тому й кумири відповідні. Рамоса я вперше побачив на ЧС-2006, коли збірна України програла іспанцям 0:4. А Террі відзначив, коли слідкував за «Челсі» Андрія Шевченка. З того часу «Челсі» — мій улюблений клуб.

— А ти з малих років грав саме в захисті?

— Ні. У Броварках я починав як правий півзахисник. Потім у Полтаві мене поставили на правий край захисту і мені сподобалося. А потім вийшло так, що треба було закрити позицію лівого бека і там мені теж було добре.

«Сумнівів чи ставати футболістом не було, навіть коли були моменти розчарування»

— «Карлівка» розпалася. Ти — одинадцятикласник, футболіст без команди й вже без школи, а саме час обирати чим займатися далі. Напевне, і у тебе, і у твоїх батьків були певні сумніви стосовно футболу?

— У мене вся сім’я — і мама, і тато, і сестра — люблять футбол. Тому навпаки мене підтримували, хоча довелося зазнати і розчарувань. Школа закінчилася, треба було шукати собі команду. Родина возила мене на перегляд в різні клуби — «Олександрія», «Металіст» тощо — а мене нікуди не брали. Звісно, мене це засмучувало. Але не настільки щоб сумніватися в обраному шляху.

— Ти назва «Олександрію» та «Металіст». А як же «Ворскла»?

— На перегляд до «Ворскли» мене не водили.

— Ти опинився в аматорському футболі, де гравці часто одночасно грають у трьох-п’яти турнірах і змінюють команди як рукавички. Ти колись рахував у скількох аматорських командах ти пограв?

— Якщо враховувати аматорський період в СК «Полтава», то сім команд.

— Як в аматорських командах формується колектив? Ці команди часто формуються і збираються стихійно, часто навіть в останній момент перед турнірами. А при цьому треба якось зіграватися, напрацьовувати ігрові зв’язки й т. п. Як це працює? Наведу конкретний приклад — «Сан Сіті». Команда не так багато існувала і змагалася, але складалося враження, що футболісти давно грають разом.

— Там було багато футболістів які раніше перетиналися. Зрештою, Полтава маленька, і футболістів там не так багато. З кимось ми колись грали разом, а хтось часто бував суперником. Всі колись десь перетиналися. Тому за багато років можна сказати, що полтавські футболісти — всі добрі знайомі. І зіграватися разом було легко.

— Яка з аматорських команд в яких ти грав, була найсильнішою? Звісно, крім СК «Полтава».

— Є дві команди і я не можу між ними обрати — ФК «Рокита» й «Легіон».

«В мене з дитинства в голові була установка — не виходити за певні рамки»

— У футболіста-аматора є можливість грати у футбол у своє задоволення й при цьому він не скований жодними обов’язками — контрактів тут не існує. Тому частенько після матчів команда може поїхати кудись погуляти й погуляти добряче. Як тобі вдавалося багато уникати подібних спокус і залишатися передусім спортсменом?

— Я ж завжди хотів бути професійним футболістом. А якщо ти хочеш чогось досягти — доводиться чимось жертвувати. Я міг погуляти, але не вживав спиртного. Втім, я навіть не можу сказати, що для мене це серйозна жертва, бо ж мене до таких розваг ніколи й не тягнуло. Батько вчив мене, що у житті є рамки. Може здатися, що вони забирають у тебе свободу, але за них можна в будь-який момент вийти і це дуже легко. А от поставити собі необхідні рамки та втриматися в них — це вже чогось вартує. В мене з дитинства в голові була така установка.

— Коли ти прийшов до СК «Полтава» команда поновила своє існування і грала і чемпіонаті області. Чи знав ти тоді, що цей проект виросте у професійний клуб? Як вас взагалі збирали, що говорили?

— Мені зателефонував Володимир Сисенко і запросив. Я на ой момент грав за «Легіон» і відповів, що до кінця року буду з ними, адже дав обіцянку. Володимир Анатолійович все нормально сприйняв і зазначив, що хоче після цього бачити мене у своїй команді. Нам говорили, що у планах є розвиток. Спочатку область, потім всеукраїнські змагання, а далі можливо й професійний статус. Зрештою все склалося якнайкраще.

«Володимир Сисенко для гравців як другий батько»

— Як ти познайомився з Володимиром Анатолійовичем? Його підопічні завжди говорять про нього, як про дуже крутого дядька. Чи є в тебе якась історія, яка б це ілюструвала?

— Познайомився я з ним десь у 2015-му. Я був без команди й Сергій Ходирєв домовився з Анатолійовичем щоб я тренувався з ним. Тоді СК «Полтава» виграв чемпіонат області й мав грати далі, але так і не заявився. Але при цьому, хлопці продовжували тренуватися з Володимиром Анатолійовичем, навіть коли вже грали за інші команди. Ось це, мабуть, і показує, що це за людина. Він для футболістів як другий батько і багато допомагає поза полем. При тому, що сам він увесь у футболі. Мабуть, він засинає і прокидається зі словом «футбол» в голові (сміється).

— Як виглядає тижневий тренувальний цикл в СК «Полтава»?

— Кожного дня ми тренуємося. А режим постійно змінюється: є силові, тактичні, ігрові тренування і т. п.

— Як виглядають тактичні тренування? Як у «Ман Сіті» — велика мультимедійна дошка і Володимир Анатолійович як Гвардіола гучно щось розповідає з указкою?

— Ну, в нас ще не така інфраструктура як у «Сіті» (сміється). Але в іншому — схоже. Розбираємо епізоди, тренер розповідає хто що зробив не так, куди треба було бігти і т. п. Іноді навпаки хвалить і дає поради.

— На чому робиться акцент на ваших діях, чи на суперниках і готуєтесь конкретно під них?

— На нашій грі. Щоб ми вдосконалювалися і вчилися на своїх помилках.

— Було багато матчів, де «Полтава» вміло користувалася слабкими місцями у суперників. Складалося враження, що готувалися конкретно під цю команду...

— Звісно, ми розбирали опонентів, але такого щоб готуватися конкретно під них — не було. Як каже Анатолійович, нехай вони до нас готуються (сміється). Завдання «Полтави» грати першим номером і перемагати.

— У першому колі ви сенсаційно програли херсонському «Кристалу». Можна сказати, що «Кристал» добре до вас підготувався?

— Ні. Це ми виявилися до них неготовими, в першу чергу морально. У нас тоді була серія перемог, «Кристал» був на останньому місці... Та ще й фортуна від нас відвернулася. В наші ворота залітало те, що не мало б. Перший гол — це моя помилка, і я досі не розумію як можна було її припуститися. А коли все полетіло шкереберть, і у нас самих опустилися руки. Але варто сказати, що цей матч пішов нам на користь. Ми нарешті зрозуміли куди ми потрапили. Після цього був ще один жахливий матч — вдома проти «Енергії» з Нової Каховки — але потім все ж прийшли до тями.

— Як ти знімаєш стрес після подібних матчів? Все ж, такі поразки тиснуть на мозок.

— О, так. Мабуть, кожен це робить по своєму. Мене витягає родина: мама, тато, сестра, кохана дівчина... Я приїхав після Херсона і не хотів навіть з дому виходити. Саме дівчина мене трохи розштовхала, витягнула погуляти. Потім поспілкувався з батьками і стало легше. Тато вміє швидко приводити мене до тями (сміється). Після розмови з ним завжди хочеться «рвати й метати».

— Але потім ви всі збираєтеся разом на тренуванні...

— Так, і разом домовляємося не повторювати подібного. А ще підтримуємо один одного.

— Хто у вас у роздягальні найвеселіший?

— Раніше однозначно був Андрій Місяйло. Зараз когось одного не виділю. Може пожартувати Макс Горжуй, Вадим Таранушич, можу і я. У нас всі веселі (сміється). Та і Володимир Анатолійович може розрядити атмосферу. Це він лише на фотографіях не посміхається.

— Як ти відчуваєш, ти зараз сильніший ніж на старті сезону?

— Так, звісно. Та й зараз, команда старається викладатися на максимум, але при цьому я відчуваю, що ще є запас, є куди рухатися. Ми можемо ще більше.

— Тебе впізнають у місті незнайомі люди?

— Так, кілька разів таке було. Впізнавали навіть діти.

«Всі люблять риболовля, а я — полювання і гараж»

— Ти говорив у одному короткому інтерв’ю, що твої хобі це полювання та механіка. Це доволі нетипово, зазвичай футболісти більше люблять риболовлю.

— Так, у нас у команді багато рибалок, а я дійсно більше про полювання. Щоправда, це захоплення залишилося в дитинстві, коли ми з батьком їздили полювати. Це не були походи за великою здобиччю — лише зайці та качки. А от захоплення механікою залишилося досі. Коли я у відпустці приїздив до батька, ми з ним кожного дня проводили багато часу в гаражі, так би мовити, крутили гайки.

— Чи допомагає це якось у футбольному житті?

— Ну про якісь конкретні навички говорити важко. Але в мене з’явилася чітка аналогія. Якщо у машини не працює якась навіть найдрібніша деталь, увесь автомобіль, яким би він потужним не був, їхатиме гірше. Так само і у футболі — кожен частина однієї великої машини. Хтось десь не добіг два метри — увесь командний механізм працює гірше.

— Твої улюблені команди це київське «Динамо» та «Челсі», а як же «Ворскла»? У Глобинському районі не було культу «зелено-білих»?

— Абсолютно не було. Я дізнався про «Ворсклу» тільки коли переїхав до Полтави. А от якраз за «Динамо» слідкували всі.

— Якщо говорити про сучасний футбол, хто найкращий лівий захисник?

— Якщо з тих хто грає зараз — Бен Чілвел. Якщо за всю історію — Ешлі Коул.

— Цього року лише лінивий не обговорював премію Золотий м’яч. Якби ти складав п’ятірку кращих, якою б вона була?

— На першому місці в мене був би Роберт Левандовскі, на другому — Нголо Канте. Далі — Ліонель Мессі, Кріштіану Роналду та Ерлінг Холланд.

«За музику у роздягальні зазвичай відповідає Макс Горжуй»

— Всі люди у вільний час споживають певний культурний продукт: кіно, музику, книги тощо. Що обираєш ти?

— Зазвичай обираю книги. Остання книга яку прочитав — «Самурай без меча» Кітамі Масао. Також люблю мемуари про футбол. Книга «Я — Златан» сподобалася.

— Яка музика лунає у роздягальні?

— Абсолютно різна. У нас всі меломани. Хіба що Моргенштерна не вмикаємо (сміється).

— Хто відповідає за плейлист?

— Перед матчами це зазвичай Макс Горжуй або я. Після матчів — Ян Костенко або Діма Копитов.

— Давай проведемо короткий бліц. Я називатиму тобі прізвище людини, а ти охарактеризуй її одним словом.

— Добре.

— Максим Горжуй.

— Енергія. А ще це Друг з великої літери.

— Дмитро Щербак.

— Професіонал.

— Володимир Сисенко.

— Футбол. І це буде найточнішою характеристикою.

— Максим Плужник.

— Працелюбність.

— Сергій Іващенко.

— Людяність.

— Андрій Місяйло.

— Творець настрою.

— Олександр Чижов.

— Лідер.

— Сергій Ходирєв.

— Характер.

— І наостанок кілька запитань з опитувальника Марселя Пруста*

— Давай спробуємо.

— Яку рису ти найбільше не любиш в собі?

— Непомірний азарт.

— Що ти найлегше пробачаєш іншим?

— Несвідомі помилки.

— Якби у тебе була можливість поспілкуватися з будь-якою людиною яка колсиь існував, хто б це був?

— Валерій Лобановський.

— Що б ти у нього запитав?

— Поспілкувалися б на футбольні теми.

— Що для тебе справжнє щастя?

— Здоров’я близьких.

— А справжнє нещастя?

— Нездоров’я близьких.

— Опинившись перед Богом, що ти йому скажеш?

— Подякую за людей які мене оточують.

*В кінці XIX століття в англійських салонах були модними анкети під назвою «Альбом для запису думок, почуттів і т. д.». Кілька разів таку анкету заповнював Марсель Пруст і його відповіді виявилися настільки оригінальними, що одна з заповнених ним анкет увійшла в історію як «Опитувальник Марселя Пруста».