“Один з гравців на зборах просто сидів і плакав — його родина була в Харкові без зв’язку” - Олександр Верещака про шлях до перемоги на Дефлімпіаді

Олександр Верещака - стоїть третій праворуч

Ексклюзивне інтерв’ю з тренером Дефлімпійської футбольної збірної України

Після того як 24 лютого на території України почалася повномасштабна війна, вона поглинула емоції та сприйняття реальності більшості українців навіть на мирних територіях. І навіть позитив у інформаційному фоні теж на перших порах був пов’язаний виключно з війною і стосувався переважно успіхів ЗСУ. Першим глобальним приводом для хороших новин з мирним відтінком стали перенесені Дефлімпійські Ігри 2021, які проходили у Бразилії. Україна перемагала на Дефлімпіаді у багатьох видах спорту, й логічним підсумком Ігор стало перше місце нашої збірної загальному медальному заліку. Любителі спорту з Полтавщини це ті для кого гарні звістки з Бразилії були чи не найприємнішими, адже у складі збірної України було 24 представники Полтавщини. А якщо говорити про найпопулярніший вид спорту в дефлімпійській програмі — футбол — то у складі збірної грали десятеро футболістів, які представляють нашу область. Та й тренерський штаб збірної також добре знайомий полтавському вболівальнику. І головний тренер команди Віктор Козін, і тренер Олександр Верещака живуть у Полтаві, ходять тими ж вулицями що й вболівальниками, і є частими гостями на різноманітних футбольних змаганнях. Тож це фактично люди “з сусіднього двору” і вболівати за них полтавцям мало бути приємно. Те саме стосується і футболістів. Кожен хто буває на чемпіонатах міста чи області бачив їх у дії та знає їхні обличчя. І так склалося, що саме вони на час війни стали джерелом позитиву для українських любителів спорту.

Наш сьогоднішній спікер Олександр Верещака — перший хто спадає на думку при згадці про футболістів-дефлімпійців. Він зараз не очолює тренерський штаб команди і є фактично помічником Віктора Козіна. Але при цьому він повністю занурений у всі процеси, і спортивні й менеджерські, адже керує Полтавським обласним центром “Інваспорт”. Тож саме у нього ми вирішили розпитати про те, як футболісти-дефлімпійці готувалися до Ігор під час війни, як переживали і реагували на новини, і як в таких умовах змогли завоювати “золото”.

— Олександре Юрійовичу, збірна України під вашим керівництвом вже перемагала на Дефлімпіаді-2017, і з того часу зберігся і тренерський штаб і більшість футболістів. Напевне, і план підготовки на дефлімпійський цикл також був перевіреним, цілком звичайним і не передбачав кардинальних змін. Втім, почалася війна й наступили обставини, які не могли не вплинути на команду...

— Так, ви праві. Все йшло за планом, але у підсумку це була найважча підготовка спортсменів за всю мою тренерську кар’єру. У нас був запланований навчально-тренувальний збір в Туреччині на який ми вирушили 23 лютого. Ми приземлилися в Анталії й заселилися в готель, а на ранок всі дізналися, що почалася війна. Про це можна було почути як у новинах, так і від стривожених родичів, які телефонували з України. Географія родичів наших футболістів дуже широка — тут і Харків, і Маріуполь, і Охтирка. Всі мають дітей, батьків, друзів. Словом, перемкнути хлопців на роботу було дуже складно. Ніхто не розумів, що там далі буде в Україні, всі дуже хвилювалися. Було важко підняти моральний дух. Початок підготовки до Ігор був порушений. До тями приходили повільно, починали просто з того що гуляли командою по пляжу і спілкувалися. До того ж до останнього було незрозуміло чи готуватися нам взагалі. Питання участі у Дефлімпіаді було підвішеним.

— Справа в коштах?

— Звісно. Дістатися командою до Бразилії це недешеве задоволення. Варто розуміти, що в умовах війни ресурси держави йдуть в першу чергу на оборону й аж ніяк не на спортсменів. При цьому й підготовка була під загрозою. До цього ми провели перший збір у Полтаві, й він був вдалим. Тренерський штаб вже почав визначатися зі складом. Але ось на цьому другому зборі в Туреччині, звістка про війну вибила хлопців з колії. Довелося все починати спочатку — прогулянки, тренажерний зал і т. п. Два тижні зборів були проплачені Міністерством, а далі треба було шукати варіанти. Було ясно - якщо ми повернемося в Україну, про участь у Дефлімпіаді можна забути.

Олександр Верещака

— Як вирішували це питання?

— Наше керівництво звернулося по допомогу до різноманітних федерацій Туреччини, й нам допомогла місцева Федерація спорту глухих. З південної частини Туреччини нас перевезли під Стамбул в містечко Муратлі. Щоправда, умови для підготовки там були вкрай несприятливі.

— Що це означає?

— Ми жили в якомусь ліцеї за містом. Там було лише одне штучне поле. Тренажерного залу у місті не було взагалі. Там не було навіть зв’язку. А харчування зовсім не схоже на спортивне — ланч-бокси з супом, рисом та якимись бобами. Нічого свіжого. А про таку річ як м’ясо взагалі не йшлося. Тому ми раз на день виїздили до центру міста, обідали в кафе і спілкувалися з рідними. Ось така була підготовка. При цьому шукали недорогі кафе, бо в коштах ми були дуже обмежені. Пізніше, коли керівництво вже точно знало, що ті команди які перебувають за кордоном, точно змагатимуться на Дефлімпіаді, нам стали допомагати. Навіть питали про потреби, хоча ми не знали що озвучувати — у країні йде війна й вимагати якихось фінансових умов було б неправильно. Але знайшлися спонсори, нас повернули до Анталії й ми почали готуватися в нормальному режимі. Тоді ми остаточно зрозуміли, що гратимемо на Дефлімпіаді, а ще розуміли, що не маємо права виступити там погано.

— У футболістів можна зібрати телефони й змусити їх тренуватися, а як ви самі абстрагувалися від тривожних новин?

— Я спілкувався зі своїми знайомими які воюють, передавав від них вітання спортсменам, і це було для хлопців додатковою мотивацією. І це було дуже потрібно, адже у хлопців були особисті проблеми пов’язані з війною. Підтримка від воїнів додавала впевненості. Наприклад у Діми Доценка рідня перебувала у Маріуполі. Вони ледь виїхали, і з ними довгий час не було зв’язку. У Льоші Статівки батьки та дружина були у Харкові. Зв’язку з ними не було й він переживав і плакав... Звісно, це було важко, і звісно ж, коли когось “накривало”, його ніхто не гнав батогом на тренування й людині давали час впоратися з собою. Мені теж допомагали і спортсмени і колеги по штабу. В мене не раз було так, що ми проводимо тренування, а в мене мозок пливе, і я банально забуваю що я хотів. На щастя, майже всі хлопці досвідчені, й самі можуть підкоригувати вправи.

“Натуралізовані футболісти з Гани та Сенегалу заявили, що попри війну залишаються в Україні”

— У складі нашої збірної є двоє натуралізованих футболістів — Абдула Нйіє і Сене Роджер. Звідки вони і як вони стали українцями?

— Вони самі захотіли грати в Україні, дізналися про нас у мережі й приїхали. На них тут чекав відбір, який вони пройшли. Далі хлопці виконали всі умови, набули громадянство і стали збірниками. Очевидно, в українського дефлімпійського футболу гарна репутація, раз до нас їдуть перспективні спортсмени з Африки.

— Тобто, будь-який футболіст-дефлімпієць може загуглити “Інваспорт”, приїхати, пройти відбір і стати гравцем збірної України?

— Ну, звісно не кожен, все ж відбір суворий і гравець має вселяти велику довіру, щоб за нього взяли відповідальність. Але ці хлопці себе проявили, і почали виступати за Миколаївську область. Проявили вони себе й у збірній. Вони вивчили українську жестову мову. Ви б бачили як вони жестами співають гімн. За емоціями точно не поступаються іншим українцям.

— Українську жестову мову?

— Так, є міжнародна жестова мова, але у кожної країни є свої жести. Так от ці хлопці вивчили нашу мову.

— І як вони переживали війну?

— Вони обидва сказали, що будуть в Україні. Навіть були готові повернутися в неспокійний Миколаїв. Вони навідріз відмовилися повертатися до Африки, мабуть їм там ще скрутніше.

“До Бразилії добиралися з чотирма перельотами”

— Ви говорили, що була серйозна проблема з тим щоб дістатися до Бразилії...

— Добиралися з чотирма перельотами. Спочатку з Анталії до Стамбула, потім зі Стамбула до Катару, потім з Катару до Бразилії (до Сан-Паулу), далі був Порту-Алегрі, а вже звідти на автобусі приїхали до міста Кашіас-ду-Сул, де й проходили Ігри.

— З Туреччини до Бразилії через Катар... Якийсь зигзагоподібний маршрут.

— Зазвичай делегація з представниками всіх видів спорту летіла одним чартером і не було жодних проблем. Зараз же все було розрізнено, і на більш зручний маршрут ми банально не встигли взяти квитки.

— Вже у Бразилії під час Дефлімпіади на новини вже уваги не звертали?

— Та де там... Будь-яка пауза чи момент спокою, і я одразу до телефону з новинами. Він мені вже так набрид (сміється). Звісно, ми всі дуже переживали. І за Маріуполь, і За Чернігів,і за Миколаїв... У багатьох гравців у цих містах рідні та друзі. Тому подумки, футболісти звісно поверталися до України.

— Але це не завадило перемогти. Можна сказати, що новини з фронту стали для футболістів своєрідним паливом?

— Певною мірою так. Коли до нас приїхав Валерій Михайлович Сушкевич, то наголошував на тому, що ми маємо пам’ятати хто ми, і навіщо й для кого ми тут. Та й хлопці самі все розуміли. Але жоден матч не дався нам легко.

— Ну так, судячи з рахунків, всі поєдинки вигравалися з нервами.

— Якщо говорити чесно, то ми на зборах не встигли допрацювати завершення атак. Тому голи давалися тяжко. А ще проти нас грали погодні умови і тропічний клімат. І якщо чесно, ті поля де ми грали — найгірші які я зустрічав. Лише півфінал та фінал ми грали на нормальній арені. Хоча це Бразилія, здавалося б, футбольна держава.

Тренерський штаб

“Після перемоги в мене не було сил говорити. Я просто сидів і мовчав”

— Після того, як збірна України стала переможцем, що говорили у роздягальні?

— Я просто сів на лавку і мовчав. Це була найважча Дефлімпіада за моє життя і фізично, і організаційно, і за емоціями. А так хлопці реагували по-різному, хтось стрибав від радощів, хтось плакав, адже футболісти вікові, і для когось це були останні Ігри.

— Коли ми з вами домовлялися про інтерв’ю, одного разу я вам зателефонував, а ви розвантажували вагони. Чим ви зараз займаєтесь?

— Так, ми розвантажували гуманітарну допомогу з Німеччини для наших воїнів. Займаються цим всі — і спортсмени, і тренери, і співробітники “Інваспорта” та профільного Управління. Ми готові не лише тренуватися, а й допомагати Україні.

— Зараз футболісти “Інваспорта” у відпустці?

— Так, але знаєте, вони вже рвуться до бою. Спочатку всі думали над тим, як відправити родини якомога далі. А зараз хлопці готові повертатися до Полтави і тренуватися, і волонтерити, і активно допомагати Україні. Ніхто не чекає кінця відпустки, всі готові до дій.

Види спорту:

Футбольні турніри: