Чемпіон світу з параплавання Олексій Вірченко: «Через війну інколи зривався та не хотів їхати на ЧС, але переміг для України»

Олексій Вірченко

Вже п’ятий місяць в Україні триває війна й в інформаційному просторі українців новини спорту залишаються рідкісним джерелом позитиву з мирним присмаком. Ми всі радіємо втратам ворога на фронті, але крім цього в українців, і конкретно у полтавців, є можливість порадіти ще й спортивним перемогам наших земляків. Полтавців радували каратисти та футболісти на Дефлімпіаді, веслувальники на Кубку Світу та борці на різновікових чемпіонатах Європи.

У другій половині червня в португальській Мадейрі проходив Чемпіонат Світу з параплавання. Там плавці з Полтавщини а конкретно — Олексій Вірченко та Денис Остапченко — завоювали шість нагород, дві з яких «золоті». Обидва «золота на рахунку полтавця Олексія Вірченка. Ми поспілкувалися з плавцем, розпитали у нього про підготовку до змагань, суперництво з братом та багато іншого.

«В дитинстві хотів бути боксером»

— Олексію, в одному з попередніх інтерв’ю ти розповідав, що коли тебе з братом-близнюком Олександром віддавали на плавання, ти дуже цього не хотів. Це правда?

— Абсолютна правда. Ми хотіли бути боксерами, постійно дивилися поєдинки, билися самі та били іграшки (сміється). Тато теж хотів віддати нас на бокс, але мама була дуже проти.

— А хто твої батьки?

— В мене спортивна родина — і мама, і тато займалися легкою атлетикою. Але за фахом вони не спортсмени. Тато працює на заводі, мама — в обласному центрі «Інваспорт».

— Тобто, ви з братом виросли у звичайній полтавській родині. Але при цьому там всі спортивні люди, тому вас напевно привчали до здорового способу життя.

— Так і було. І власне так я потрапив у басейн «Спартак». Я пам’ятаю, що це було літо. Було дуже-дуже жарко і я попросив маму сходити в басейн щоб просто поплавати. А там вона познайомилася з тренеркою Мариною Станіславівною. Вони домовилися щоб я почав у неї тренуватися. У неї якраз плавали діти з фізичними вадами, і мене віддали в цю групу. Я там протренувався три роки, і якщо чесно, це був втрачений час.

— Чому втрачений?

— Тренування були неефективними, показники не зростали. До речі, наскільки мені відомо, тоді нас запримітили мої нинішні тренери — Галина Бойко, Ілля та Сергій Калайди. Галина Миколаївна хотіла ще тоді дітьми забрати нас до себе. Але Марина Станіславівна вмовила маму нас туди не віддавати, мовляв там дуже тяжкі тренування, а з дітей ледь не знущаються. Мам послухала, а потім шкодувала про це. Якби я не втрачав час на переходи від тренера до тренера, а вже тоді — в дитинстві — потрапив до рук Галини Бойко, то вже, мабуть, був би п’ятикратним чемпіоном Світу.

— Тобто після того ти не одразу пішов до Галини Бойко?

— Ні, я перейшов у «Дефльфін» і тренувався спочатку в Олександра Кречетова. Це була група здорових дітей, і в нас там був чудовий колектив. Але це був 2014-й рік і якраз відбулася анексія Криму і почалася війна на Донбасі. Олександр Сергійович пішов воювати і група розпалася. Потім я опинився в групі Ірини Астапової і тренувався там. Я тоді почав виступати, але результати були так собі. Мій брат на той момент плавав набагато краще ніж я.

— Ти паралімпієць, але тренувався і змагався зі здоровими спортсменами.

— Так, було тяжко. У мене дуже поганий зір, і постійно сіпаються очі. Тому досить важко фокусувати погляд на чомусь.

— Як ти змагався? Зір це ж така річ, яка не може не заважати...

— Я просто добре вивчив басейн і діяв на інших відчуттях. Все робив на рефлексах. Але все одно зір заважав, в незнайомих басейнах бувало й таке, що стукався головою об борти.

— Потім ти таки перебрався у паралімпійську групу до Галини Бойко та її сина Іллі Калайди.

— Так, вони поговорили з моєю мамою, переконали її у крутих перспективах, і вона вмовила мене перейти туди. Це якраз був 2016 рік, коли відгриміла Паралімпіада і Ріо. Галина Бойко та Ілля Калайда пішли у відпустку, а у Полтаві залишився Сергій Олексійович Калайда — чоловік Галини Миколаївни та батько Іллі Сергійовича. Саме з ним я почав тренуватися — з ним, і з маленькими дітьми. І він з самого початку почав мене «правити». Каже, техніки немає, все погано... Думаю: «блін, знову все міняти» (сміється). Оце є найгірше — коли приходиш до нового тренера, а у нього зовсім інше бачення роботи і доводиться перевчатися... Потім з відпустки повернулися Галина Миколаївна та Ілля Сергійович і ми почали тренуватися вже системно. І мушу сказати, що мої тренери — справжні професіонали. Вони мене прямо тотально контролювали, все до найменших деталей. Мені спочатку не подобалося, що доводиться змінювати звичну техніку, та оскільки результат покращувався на очах, мене це мотивувало. Я повністю зосередився на паралімпійських змаганнях і все вдавалося. Все було круто. І так тривало до 2019-го року.

— Тобто до перших міжнародних стартів.

— Так. Я як зараз пам’ятаю: поїхали ми з Іллею Сергійовичем на турнір в Берлін, і виступив я там жахливо (сміється). Тренери тоді мене лаяли, казали «ти не про те думаєш». А я і справді був в шоці від того що вперше виступив на міжнародних змаганнях. В тому ж році я поїхав на ЧС до Лондона і взяв там дві «бронзи» і для мене це була неймовірна ейфорія. Не стільки від результату, як від атмосфери. Там величезна трибуна, як на футболі, купа глядачів... Це було дуже гарно та незвично.

— А що казали тренери? Не говорили, мовляв, молодець, але ж це лише «бронза»?

— Ну, так.. м’яко натякали (сміється). Говорили, що «бронза» на дебютному ЧС це круто, але можна було б краще.

— Як ти переживав початок пандемії коронавірусу?

— Тяжко. Ми тоді інтенсивно тренувалися, готуючись до Паралімпіади в Токіо. Я викладався, витратив багато сил, а потім виявилося, що Ігор не буде. Ми «відпахали» все літо. Паралімпіада відбулася наступного року, і ми там виступили, але витратили на це дуже багато сил та нервів.

«Галина Бойко нас мотивує, виконуючи вправи з нами. Говорить: "Я в 50 можу, а ви молоді й не можете?"»

— Олексію, після ЧС у Лондоні, ви разом з Галиною Бойко були на ефірі на телебаченні. І коли ти відповідав на запитання ведучої, було помітно як лагідно на тебе дивиться Галина Миколаївна, наче мама на сина. А яка вона в житті, сувора чи м’яка?

— Дуже сувора. Вона справжня професіоналка і дуже серйозно підходить до процесу підготовки. У неї ти не зможеш чогось не виконати, пропустити тренування й т. п. Коли ми готуємось до змагань — всі плани відкладаються. Вона дуже крута тренерка і дуже розумна і різностороння особистість. З нею можна поговорити на будь яку тему. Мені здається, вона з будь-кого зробить майстра спорту.

— Вона доросла жінка, але виглядає дуже сучасною.

— Так, адже вона всім займається разом з нами. Окрім того, що вона слідкує за собою і дуже розумна, вона й нас мотивує своїми здібностями. Вона робить вправи з нами й може сказати «дивіться, мені 50 років і я це можу, а ви молоді й не можете». Це неймовірно заряджає. Напевно це найкраща тренерка яку я знаю.

— Ілля Калайда прочитає це і замислиться :)

— Ілля Сергійович також крутий професіонал і класний тренер, але, я думаю, що якраз від мами — Галини Миколаївни — він багато чого й взяв, у неї й навчився.

Галина Бойко, Олексій Вірченко та Ілля Калайда

«На ЧС до Мадейри їхав абсолютно без настрою»

— Як тренуватися під час війни?

— Дуже важко. Коли я на зборах в Туреччині, готувався до Чемпіонату Світу в Мадейрі. Був там один — з тренерами спілкувались онлайн. Я був абсолютно сам, збірну побачив вже коли ми вилітали з польського аеропорту безпосередньо на змагання. В Україні вирувала війна і було зовсім не до тренувань. Я спілкувався з рідними й мене накривало до сліз. Вони там.. там війна... а я тут. Словом, настрою не було зовсім. Я не хотів змагатися у Мадейрі. Я зривався і було дуже тяжко.

— Але ж ти взяв два «золота». Що ж було б якби ти хотів?

— Взяв. Напевно це для мене був такий урок самовідповідальності. Тато і мама мене мотивували, казали, що я це роблю для України.

«Зараз би стати з братом на тумбу і позмагатися»

— Ви з братом близнюки і спортсмени. Готовий посперечатися, що ви — головні супеники один для одного.

— Так, буває таке (сміється). Ми постійно змагалися в дитинстві. У мене є коронна дистанція — 100 м батерфляєм — там він мене ніколи не міг перегнати, а у нього — 100 м кролем — і тут вже я опинявся у програші. Я й зараз хотів би з ним стати на тумбу і поплавати наввипередки. Він був дуже талановитим плавцем, Галина Миколаївна казала, що могла б зробити з нього чемпіона світу.

— А чому він покинув спорт?

— У «Дельфіні» директор постійно годував його обіцянками про перспективи, збори та турніри, але потім на поїздки чомусь завжди не було грошей. Після серії таких невиконаних обіцянок Саня просто почав втрачати мотивацію і гаснути на очах.

— Чим він займається зараз?

— Працює фітнес-тренером у Києві.

— Тобто цілком може прочитати інтерв’ю, приїхати на вихідні до Полтави й стати з тобою на тумбу?)

— Так, я б позмагався із задоволенням. А ще я б хотів і його, і всю родину колись повезти з собою на якісь міжнародні змагання.

«На Паралімпіаді перехвилювався, було щось схоже на панічну атаку»

— Олексію, розкажи про те, що являє собою психологічна підготовка спортсмена до змагань. Про це багато говорять, і твоя тренерка не раз акцентувала на цьому увагу, але мало хто уявляє що це таке.

— Нас вчать справлятися з хвилюванням. Це іноді дужу заважає. Приміром, якщо хтось вперше їде на великі змагання, у нього може статися викид адреналіну, і це заважатиме плавати. Приміром, у мене на Паралімпіаді в Токіо бувало таке, що я виходжу і так переживаю, що аж дихання. Я себе накручую, починається аритмія, починаєш задихатися...

— За описом нагадує панічну атаку.

— Так, це було щось схоже.

— І як цьому протистояти?

— Це приходить з досвідом. Плавець має виходити на старт злим і зарядженим, але контролювати себе і свій організм. От якраз після того випадку в Токіо, я побачив свої помилки й тепер вже це не повторюється. На ЧС у Мадейрі з цієї точки зору все було ідеально.

— Є в тебе улюблена і неулюблена дистанція?

— Улюблена — 100 м батерфляєм. Я був впевнений, що на ЧС візьму тут медаль. Щоправда, не знав чи це буде конкретно перше місце, але взяв «золото». А неулюблена — 200 м комплексним стилем. Це просто жах.

— Стоп, так ти ж на ЧС став на ній четвертим. Виходить, не такий вже й жах?

— Так, я був четвертим. Напевно, це завдяки досвіду. Тренери наполягають, що ми будемо над цією дистанцією, але я її не люблю.

— Розкажи, як виглядає тижневий тренувальний цикл плавця-паралімпійця?

— Понеділок-вівторок — два тренування: тренування в залі та тренування у воді. Середа — одне тренування у воді. Четвер-п’ятниця — так само два тренування. В суботу — одне тренування на воді. Це якщо брати стандартний режим. Звісно чим ближче до змагань, тим потужніше форсується підготовка, і навпаки — після змагань у період відновлення тренування доволі лайтові. Цілий рік ми тренуємося, щоб потім у вирішальний момент пропливти хвилину.

— Ти молодий хлопець, і тобі задля того щоб готуватися до змагань точно доводиться протистояти купі спокус. Як з ними борешся?

— Спокус дуже багато, дійсно. Але для того щоб щось мати, треба чимось жертвувати. Звісно, під час підготовки все відходить на другий план. Для когось літо це пора відпочинку і шашликів — а в мене його не було. Якщо в мене стосунки з дівчиною, то ми практично не бачимось. За два місяці до змагань, я маю зосереджувати всю енергію на них, і відповідно, не маю сексу. Про такі речі як алкоголь взагалі мовчу. Тому важко будувати стосунки з дівчатами, адже їй доведеться миритися з тим, що вона довго мене не бачитиме: постійні тренування, збори, змагання, роз’їзди. Це дуже важко.

— Це ти говориш просто про стосунки, а якщо уявити що це родина...

— То діти не бачитимуть батька, а на дружину впаде більше відповідальності та клопоту. І їй теж не вистачатиме уваги. Це нелегка історія, і будувати подібні стосунки важко — доведеться багато до чого звикати, і багато з чим миритися.

— У тебе зараз є дівчина?

— Я переживаю той чудовий період, коли розпочинається щось хороше (посміхається). Але все лише починається, і ми з дівчиною ще не говорили про це, я ще не розповідав про своє життя.

— А який ти у звичайному, неспортивному житті?

— Раніше я був дуже скромним, і чесно — дуже не любив інтерв’ю і камери. Я абсолютно проста людина. У період відпустки можу відпочити та всю ніч відриватися з друзями — але без алкоголю. В мене зазвичай багато енергії. Але це все дуже велика рідкість, адже зазвичай я чимось зайнятий — або допомагаю рідним, або тренуюся.