Вагітність, обстріли, два коти: родина з Харкова перебралася до Полтави та відкрила тут школу капоейри

Маргарита та Євген / Фото з Facebook

З початком повномасштабного російського вторгнення на територію України, тисячі людей з окупованих областей змушені були залишати свої домівки та шукати безпечного життя деінде. Полтавщина стала прихистком для мешканців сусідніх Харківської, Сумської та інших областей, де точилися бої та господарювали рашисти. Чимало спортсменів та тренерів були змушені починати свою діяльність заново. Так у Полтаві опинилося чимало спортсменів з Харківщини. Наші сьогоднішні герої — Євгеній та Маргарита — змушені були залишити рідний Харків і перебратися до Полтави. Так у нашому місті з’явилася нова школа капоейри.

Коли ми завітали на тренування Маргарита весело займалася з дітьми та з залу лунали веселі голоси та сміх, а Євгеній сидів на ресепшні та навпаки намагався не шуміти — поруч стояла коляска з маленьким сином. Подружжя тікало від бомб вдвох, а хлопчик з’явився на світ вже у Полтаві.

Євгеній та Маргарита відкриті та усміхнені, і ніщо у їх поведінці не свідчить про те, що вони ще не так давно були під вибухами, бачили наслідки обстрілів, розруху і трупи на міських вулицях.

Втеча з Харкова (очима Маргарити)

«Після того, як наш дім потрапив під обстріл стало зрозуміло, що сидіти там вагітною не варто»

Щойно Маргарита закінчила заняття з малечею, ми «спіймали» її, щоб поспілкуватися. В той же час Євгеній «прийняв вахту» і пішов тренувати наступну – трохи старшу - групу дітлахів.

- Ми приїхали до Полтави в середині липня, розповідає дівчина. – В кінці місяця я мала народжувати. Ми виїхали з Харкова у березні. Наш будинок потрапив під обстріл і стало зрозуміло, що сидіти там вагітною не варто. Нас прийняли мої бабуся та дідусь у Богодухівському районі Харківщини. Орків там не було, але народжувати там був не варіант.

- На Харківщині загалом було гаряче. Чому не поїхали одразу і якнайдалі?

- Ми сподівалися, що все швидко закінчиться і ми вже влітку зможемо повернутися до Харкова. А один з тренерів там і залишився та так і працює, адже це потрібно дітям, які залишилися у Харкові. А ще у нас двоє котів, яких ми не могли залишити (посміхається).

- Ви їх забрали?

- Так. Вони навіть тут у Полтаві ???? Тож нас тут п’ятеро.

- То чому не виїхали за межі фронтової області?

- Це було не так просто. У нас немає власного авто, а люди які виїздили залізницею, мусили їхати кілька діб у переповнених вагонах. У моєму положенні це було набагато більш стресово. Звісно, у Харкові було небезпечно. Я ніколи не забуду коли нас обстрілювали градами. В будинку прорвало труби. Ми вибігали з котами. Я вагітна. А на вулиці наче у фільмі-катастрофі – горять машини, на асфальті лежать трупи, запах крові… Це важко забути.

- Місце куди ви приїхали ви вважали безпечним?

- Так, особливо у порівнянні з Харковом. Ну й туди було швидше та зручніше вибратися. Нас з Євгеном вивезли батьки на машині.

- Як з цим мирився Євген? Напевно йому хотілося відправити вас у більш безпечне місце?

- Він трохи намагався вмовити мене поїхати за кордон, але я не погодилася, хоча мені й пропонували роботу в Латвії. Євген чоловік і не може поїхати зі мною, а сама я нікуди не збиралася. Тим більше мала народжувати. Та й знову ж таки, тоді люди виїздили натовпами… Це було б занадто дискомфортно та небезпечно.

Маргарита Геращенко

Втеча з Харкова (очима Євгенія)

«Були обстріли, але виїздити з Харкова було небезпечніше, аніж залишатися вдома»

- Ми прокинулися 24-го лютого від вибухів, - розповідає Євгеній. - Я тут же кинувся до магазину за продуктами, знімати гроші з картки. В черзі до магазину простояв чотири години. Про банкомати мовчу — там готівка танула на очах. Кожного дня у місті були прильоти, але при цьому вибухи були переважно на вулицях. Тому ми боялися виходити з дому. Тоді здавалося, що в будинку безпечніше, аніж в дорозі. Та й так і було. Всі кинулися з міста на вулицях сформувалися шалені пробки. Люди не могли виїхати по 4-5 годин. І все це під обстрілами. Тому спочатку ми заховалися вдома. Ми скасували всі заняття, й виходили лише за водою до магазину чи автомата з водою.

- І скільки ви провели в такому режимі?

- Десь півтора тижня. А потім наш район обстріляли, й лише після того ми вирішили втекти.

- Ваш будинок вцілів?

- Так, але всі газові труби від осколків перетворилися на решето. Газу вдома не було.

- І це в лютому…

- Так. Рятувалися тепловентилятором, теплим одягом та ковдрами.

- Ви втекли недалеко — у Харківську область.

- Так, нас вивезли батьки. Я пам’ятаю як ми бігли до них зі свого будинку. У нас від обстрілів було зруйновано труби, в повітрі у всьому районі смерділо газом. Біля водозабору лежали троє людей, двоє мертвих і одна якій вдалося вижити. Валялися розірвані снаряди… Все це тиснуло на психіку. В мене ще є звичка, мабуть, навіть професійна, постійно візуально оцінювати середовище навколо себе. Маргарита просто біжить якомога швидше, а я ще з купою сумок якось встигав озиратися навколо… Ми були під Богодуховом у невеличкому селищі на десять будинків. Це недалеко від Харкова, але там було безпечно.

- А там було безпечно? Просто, якщо у селі десять будинків і туди заявляються орки, то є велика ймовірність, що вони заявляться до кожної хати…

- Так. Але село знаходилося в такому місці, що через нього не проходили жодні маршрути, кругом поля… Словом, ймовірність появи ворогів там була низькою.

- Зараз буде дитяче питання. Ти багато років займаєшся капоейрою. Зараз — в екстремальній ситуації — тобі це якось допомогло?

- В першу чергу психологічно. Капоейра допомогла мені напрацювати певну психологічну стійкість. По-перше, допомогла робота з дітьми — вони дають потужний запас стресостійкості (сміється). На семінарах нас вчили, при вирішенні будь-чого — відкидати першу думку, прислухатися до другої, а чинити так, як підказує третя. Бо перше що приходить в голову в стресовій ситуації — це завжди щось імпульсивне. Друга думка — змушує раціонально оцінити першу. А третя — підштовхує до правильного рішення. Такий підхід допоміг залишатися спокійним коли почалася війна, і не примати поспішних рішень. Це важливо, адже я відповідав за вагітну дружину. На щастя, нам вдалося безпечно вибратися з Харкова, а потім перебратися до Полтави.

- Хотілося б, щоб відповідь на запитання яке я зараз задам, але: коли йде обстріл, як зрозуміти що в тебе летить снаряд і що робити в такому випадку?

- Звук свисту. Буває так, що вдалині чути постріли і потім вибухи. Це означає, що обстрілюють район десь на відстані. Але коли ти чуєш звук свисту, то це означає що снаряд летить якщо не безпосередньо у твій будинок, то десь недалеко, у твоєму районі. В такому випадку все що ти можеш зробити — заховатися у бомбосховище або у безпечне місце й чекати поки пройде обстріл.

Євгеній Навродський

Про Полтаву і полтавців

Так наші герої та два коти опинилися у Полтаві. Тут вони стали батьками, а ще продовжили займатися улюбленою справою. Після великого, але небезпечного мегаполіса, молоді люди опинилися у тихій маленькій Полтаві, де життя довелося починати заново. Вони продовжили займатися улюбленою справою і відкрили тут секцію капоейри.

- У Полтаві було не так просто знайти відповідний зал, - розповідає Маргарита. - На щастя вдалося знайти підвальне приміщення. Для багатьох батьків, особливо переселенців з Харкова, це було ключовим моментом, щоб віддати дитину в секцію. - У Харкові, у нас на двох з Женею було близько 150 учнів. Тут же все починається заново.

- Зараз вже потроху звик до повітряних тривог, - розповідає Євгеній. - У Харкові сирени та звуки літаків це одразу страх і швидка «евакуація» в коридор. Тут люди реагують спокійно.

- Капоейра для України все ж екзотична. Напевно важко знаходити аудиторію в маленькому місті?

- Ну є певні труднощі, але не критичні. У Полтаві не дуже добре працює інтернет як джерело інформації. Я помітив, що краще працює «сарафанне радіо», а так рекламувати себе та запрошувати людей на тренування дещо складніше. Але все одно люди які приводять своїх дітей, зазвичай залишаються з нами.

Для довідки: Капоейра - вид бойового мистецтва, створений африканськими рабами у Бразилії, що поєднує у собі елементи танцю, боротьби, музики та акробатики. В Україні капоейра не є змагальним видом спорту, але при цьому бойове мистецтво активно розвивається і має представництва у чотирьох регіонах, зокрема й у Полтаві.

P. S. У процесі розмови Маргарита Геращенко поділилася дописом свого колеги і друга зі Львова, який зараз воює у ЗСУ. Тренер написав як капоейра допомагає на війні. Нам сподобався допис, адже він чудово ілюструє як цей вид спорту впливає на людей і допомагає їм.

«Поки з‘явилось трохи вільного часу, вирішив поміркувати, а чим тут, на війні, мені допомагає капоейра? Адже здається, що це не дуже підходящий до реальних бойових умов спорт…

Але але…

1. Капоейра вчить спокою. Тверезо оцінювати ситуацію, супротивника та свої можливості. Не „накриватись“ агресією і зайвими емоціями. „Pé quente mas cabeça fria“. Холодна голова - це дуже важливо. Я вже бачив багато людей, які швидко загинули через свою імпульсивність. А хороша капоейра - це протилежність метушні.

2. Капоейра - це боротьба слабшого з сильним. Як і наша сучасна війна. Капоейра вчить асиметричним діям. Використовувати свої сильні сторони в той час коли супротивник в максимально невигідному становищі. Ми не можемо дозволити собі лупитись лоб в лоб. Треба бути розумнішими.

3. В капоейрі, як і на війні, важлива команда. Яким би крутим капоейристом ти не був, але один ти не можеш грати, ти не зробиш ані музику, ні роду.

Так і тут. Ти можеш бути дуже крутим воїном. Але це нічого не вартує, якщо ти в полі один.

Навіть снайпера працюють парами, не кажучи вже про інші підрозділи, де взаємодія і командна робота вкрай важливі.

4. Капоейра вчить насолоджуватись навколишнім світом, сприймати і перемоги, і поразки з посмішкою та кайфувати від усього що з тобою відбувається. Коли інша людина хоче розбити тобі обличчя ногою - для капоейриста це гра)

Коли інша людина хоче тебе вбити - це вже серйозно…

Але якщо тебе це не включає, якщо ти не кайфуєш від адреналіну і не можеш пожартувати над собою, своїми страхами та ситуацією в цілому - довго ти на війні не протягнеш) Твоя психіка просто не витримає напруги.

Шо ще… контроль… пильність… вміння і розслабитись, і швидко відреагувати на небезпеку… любов, турбота до свого тіла… і до своїх друзів) та й інше… Може ще щось згадаю, але думаю вже достатньо і так)

Всім мирного неба і тихої ночі!

Axe! ????»

Цей допис перегукується з тим що говорили Євгеній та Маргарита. Потрапивши у пекло війни, їм — з вагітністю Маргарити та двома котами — вдалося зберегти спокій, зберегти позитивний погляд на життя і перевезти все це в Полтаву разом зі школою капоейра.