Євгену Назаруку — 70 років!

Євген Назарук

— Шановний Євгене Володимировичу, ви перейшли до Полтави вже досвідченим гравцем і до самого завершення своєї кар’єри залишалися надійним захисником. Багато наших земляків знають вас багато років і вже вважають корінним полтавцем. Але ж це не так?

— Народився я 28 серпня 1944 року у Польщі — в селі Вербове Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Скільки себе пам’ятаю, ганяв м’яча з хлопцями на розбитих після війни вулицях. То були наші тренування. І треба сказати, багато моїх друзів стали гарними гравцями.

У 1958 році тренер Костянтин Скрипченко забрав мене з вулиці до юнацької команди «Шахтар» (Сокаль), в основному складі якої грав мій старший брат Богдан разом із Анатолієм Вітковим. Команда з Сокаля була однією з найсильніших на Львівщині того часу. Вона тоді збирала велику кількість глядачів не лише на своєму, а й на чужих полях — у матчах чемпіонату та Кубка області.

Згодом і я доріс до «основи» цієї команди, з якої мене запросили до збірної «Трудових резервів» України, з якою я став срібним призером всесоюзної першості «Трудових резервів». Тоді у фіналі — в Очамчірі — ми програли «резервістам» Грузії, у складі яких виділявся майбутній гравець полтавського «Колоса» і «Будівельника» Іраклій Петров. У всесоюзних міжвідомчих першостях грав за збірну радянських «Трудових резервів» разом із такими відомими майстрами, як Берадор Абдураїмов та Володимир Дударенко.

Невдовзі мене запросили до команди СКА (Львів), яка виступала у класі «Б» чемпіонату СРСР. Тоді там підібралися перспективні хлопці, які згодом стали відомими в усій країні: легендарний київський динамівець Федір Медвідь, гравці московського ЦСКА Юрій Істомін (срібний призер чемпіонату Європи-1972, бронзовий призер Олімпійських ігор-1972), Мар’ян Плахетко, володар Кубка СРСР у складі «Карпат» Юрій Басалік, майбутній гравець полтавської команди Володимир Колодій та багато інших.

«Будівельник» (Полтава), 1971 рік: Євген Назарук — третій ліворуч у нижньому ряду.

Потім довелося пограти за СКА (Свердловськ). Отримав запрошення й до ЦСКА (Москва), виступав за дубль. Однак через важку травму — мені зробили дві складні операції — за основний склад так і не заграв. Довго відновлювався, а завершив службу в армії у складі команди «Хімік» із міста Дзержинськ. У той період мені пощастило поїздити-пограти по всьому Радянському Союзу, грав навіть у Петропавловську-Камчатському.

Повернувся в Україну, куди мене запросили до луганської «Зорі», але знову серйозно травмувався й довго лікувався. На щастя, легендарний тренер Михайло Корсунський, який виховав Валерія Лобановського, запросив мене до команди «Енергія» (Нова Каховка), яка грала у класі «Б». У 1968 році я вже грав за «Шахтар» (Червоноград), який також виступав у всесоюзній першості по класу «Б». Саме у Червонограді тренер Аксьонов наприкінці 1968 року знайшов цілу групу гравців для полтавського «Сільбуду», який з 1969 року змінив назву на «Будівельник». Разом зі мною до Полтави переїхали Мар’ян Гумінілович, Володимир Колодій, Михайло Даниляк.

У Полтаві пощастило грати з відомими майстрами, яких неможливо забути: Віктор Носов, Олександр Васін, Віталій Старухін, Віталій Бардешин, Віктор Маслов, Юрій Москалець, Юрій Несміян, Володимир Якубік, Василь Сальков, Юрій Мармач, Анатолій Максименко, Василь Романюк, Юрій Найдьонов, Богдан Кесло, Юрій Рєзник, Володимир Діденко, Геннадій Колцун, Михайло Штуллер, Григорій Чернявський, Анатолій Лапушкін, Віктор Бичков, Володимир Войтенко, Василь Курилов, Іван Шарій, Леонід Клюєв, Володимир Козлов, В’ячеслав Першин, Борис Шишков, Анатолій Дяченко, Антон Востров, Олександр Сіденко, Михайло Мединський, Олександр Колесник, Іраклій Петров, Юрій Сапухін, Петро Бахуринський, Віталій Дмитренко, Володимир Євдокимов, Олександр Приставка, Віктор Волков, Юрій Лутновський. Грав у чемпіонаті СРСР по 1974 рік включно.

— Ви залишилися в Полтаві, але не розпрощалися з футболом?

— Продовжував грати й після команди майстрів. Був гравцем полтавського «Променя», великобагачанського «Харчовика». Почав працювати тренером футбольної ДЮСШ «Колос». А потім мене знову потягло до... «Трудових резервів», за які я виступав ще юнаком. Коли у Полтавському СПТУ-23 відкрили спецклас із футболу — у 1983 році — з того час я там працюю. Вже понад три десятки років. Цікава історія. Колись я, як гравець, був срібним призером всесоюзної першості «Трудових резервів», а потім як тренер збірної «ТР» України (вона була створена на базі Полтавського СПТУ-23) у тій же Грузії — знову таки завоював срібну медаль всесоюзної першості «Трудових резервів». Полтавське СПТУ-23 було багаторазовим переможцем футбольних та футзальних першостей України серед команд свого відомства.

— Багато ваших вихованців грали у командах майстрів...

— Це дійсно так. Протягом багатьох років моїх вихованців з ДЮСШ «Колос», а потім — футбольного спецкласу Полтавського СПТУ-23 запрошували до команд-майстрів. Інколи навіть декількох одразу. За весь час моєї роботи, без сумніву, можна сформувати символічну збірну з наших футболістів, які грали на рівні майстрів. Серед них, зокрема, Андрій Толстов, Геннадій Стріляний, Сергій Соловей, Геннадій Касьян, Руслан Окриков, Анатолій Орендаренко, Олександр Обревко, Василь Баранник та багато інших. А Олександр Верещака став заслуженим тренером України — він привів збірну України до перемоги на Всесвітніх Дефлімпійських іграх.

— Як плануєте відсвяткувати свій черговий ювілей?

— Відверто кажучи, мені трохи не «пощастило» з датою народження, але я про це зовсім не шкодую. Адже 1 вересня кожного року в училищі розпочинається новий навчальний рік. Для мене — це найгарячіший організаційний період. У короткий термін — якраз перед першим дзвінком — треба щороку здійснити величезний обсяг роботи з новими учнями-футболістами. Це — і проходження медичної комісії, і розселення, і безліч інших організаційних клопотів, від яких залежить весь подальший процес нашої спільної підготовки. Тим більше, що зараз у нашому училищі діє спецгрупа, в якій навчаються гравці дефлімпійської збірної України з футболу (з вадами слуху). Серед них були й чемпіони Всесвітніх Дефлімпійських ігор, є й ті, хто цього літа виборов перепустку для дефлімпійської збірної України до фіналу дефчемпіонату Європи 2015 року, який пройде в Німеччині. Звісно, ювілей — це добре, але, повірте, роботи стільки, що для зупинок, святкувань і спогадів не вистачає часу! І цей шалений темп життя робить мене по-справжньому щасливою людиною.

Команда СПТУ-23 — чемпіон України з футзалу серед закладів профтехосвіти. Євген Назарук — другий праворуч у верхньому ряду.

Я щасливий від того, що зі своїх 70-ти років я віддав 45 років полтавському футболу — як гравець, як тренер, як вихователь, як організатор. Але щодня виникають нові ідеї, нові плани, нові підходи. І їх реальне втілення у життя — інколи з великими зусиллями — продовжує приносити мені справжнє задоволення і натхнення.