Олександр Степанов: «Спортивна галузь — це унікальне середовище, в якому на кожному щаблі повинен працювати справжній професіонал»

Він починав керувати спортом на рівні села, потім — району й, нарешті, області — працюючи в минулому багато років на посаді голови Полтавського обласного спортивного комітету (управління). За часів його керівництва спортсмени Полтавщини цілими «пачками» входили до складу збірних України, виступали на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу та Європи. З того часу ситуація змінилася, причому, не у кращій бік.

— Олександре Павловичу, як справи, як ваше здоров’ячко, як життя-буття?

— Життя триває, почуваюся нормально, хоча й доводиться підтримувати свій рух на милицях. Тож, рухаюся дещо в обмеженому просторі, але, повірте, серце пульсує у спринтерському темпі, а душа рветься у політ. Розслаблятися не доводиться, бо продовжую підтримувати активний спосіб життя, постійно спілкуюся зі старими друзями, спортсменам, сусідами. У парку біля мого будинку систематично збираються небайдужі полтавці, які обговорюють останні події у житті України. Тож, якщо я кажу своїм близьким, що йду до парку на засідання «політбюро», то всі знають де мене треба шукати.

— Зараз в усьому українському спорті теж відбувається своєрідне «політбюро» — з приводу реформи спортивної галузі. Що ви думаєте з цього приводу?

— Міністр Булатов почав процес реформування не випадково. Це — реальна вимога сучасного періоду. Повірте, я знаю про що говорю, адже я був спортивним функціонером і керівником і в радянський період, і в пострадянський. Ще тоді визрівали плани реформування не лише політичної, економічної, а й спортивної системи та інфраструктури України. Те, що сучасна спортивна реформа надасть значні стимули федераціям — це об’єктивний процес. Адже й самі спортивні федерації вже пройшли великий шлях у своєму розвитку. Вони вже навчилися не лише готувати всесвітньовідомих спортсменів, а й заробляти реальні кошти. Значну кількість федерацій очолили зовсім не бідні люди, які мають великий бізнес не тільки в Україні, а й за її межами. Але за цією спортивною «децентралізацію» не варто забувати й про державницький підхід до розвитку спортивної галузі. Адже вся реформа націлена на прогрес саме українського спорту, який на Олімпійських іграх, чемпіонатах світу та Європи є своєрідним символом нашої держави. Напевно, це зрозуміло кожному. Адже на олімпійських стадіонах піднімають прапори не міжнародних і національних федерацій, не прапори міст та районів, а прапори країн, які представляють видатні спортсмени, що сходять на п’єдестал пошани всесвітньої слави. А разом із піднятим прапором звучить і національний гімн. Без сумніву, держава, державні спортивні органи повинні формувати загальнонаціональний підхід до розвитку спорту — у великій кількості конкретних напрямків, наприклад, будівництва спортивних об’єктів, ретельного контролю за спортивними фінансами, які виділяються з державного бюджету. А федерації мусять працювати над величезною кількістю деталей, без яких прорив українського спорту на міжнародній арені не буде можливим.

Тож, на мій погляд, державні спортивні органи і федерації — це єдина спортивна команда, яка повинна мати єдину тактику і стратегію та чітко взаємодіяти. Це — своєрідний естафетний дух — якщо чітко передав естафетну паличку — з рук у руки — без зайвої затримки, то й результат буде відмінним. Якщо ж, навпаки, загубив естафетну паличку на дистанції, то втратив усі можливості наблизитися до перемоги. Тож я бажаю всім сучасним фахівцям спортивної галузі України — і держслужбовцям, і громадськості — стати гарною естафетною командою у своїй взаємодії та порозумінні. І тоді спортивна реформа дасть такий феноменальний результат, про який у цей час навіть не може мріяти найзапекліший оптиміст.

— Але виникає інше питання, а як бути з реформаторськими кадрами? Це питання дуже актуальне, бо тут інколи починає переважати політичний протекціонізм. На ваш погляд, це доречно?

— Особисто мені здається, що не треба бути великим філософом, щоб дати відповідь на це запитання. Події, які останнім часом згуртували і зміцніли Україну і все українське суспільство, дали чітку відповідь: будь-яка політика (і політик), що прислухається до голосу народу, має право на існування. Якщо ж політика (чи політик) починає диктувати народу свою волю, то такій політиці (і політику), говорячи спортивною термінологією, треба брати низький старт — і... тікати світ заочі.

Особисто знаю, що політичний протекціонізм у формуванні спортивних структур діє вже не перший рік. Спортивна громадськість інколи переживає навіть болючий шок. Є спортивні фахівці — радикали, які вважають, що якимось конкретним кроком їх почали навіть «за людей не вважати». Спортивна галузь та її ієрархія — це унікальне середовище, в якому на кожному щаблі повинен бути справжній професіонал. Причому, професіонал, який щодня повинен доводити свою професійність. Управління спортом — це така сфера унікальної діяльності, в якій кожен керівний «кадр» повинен «визріти» саме у сфері спортивній діяльності, а не «впасти» звідкись або спуститися «на парашуті» на керівну посаду з якоїсь іншої галузі. Бо це — не професійно. Це — тимчасово.

Але це інколи має місце. І тут, я думаю, що спортивний актив та громадськість повинні звинувачувати у такому протекціонізмі не якихось там «політиків», а самих себе. А що кожен видатний спортсмен чи тренер зробив для того, щоб їхнім керівником став по-справжньому той, кому вони довіряють, кого вони знають з дитячого спорту, з ким вони разом колись «пітніли» в одній команді, можливо, на футбольному, гандбольному чи волейбольному полі? Можливо, друзі-спортсмени, ми ще не достатньо згуртовані, що до нашої думки не прислухаються? То треба ж з чогось починати...

— Чи є на Полтавщині спортивні керівники, які перебувають, як кажуть, на «своїх місцях»?

— Таких фахівців дуже і дуже багато. Багато, навіть, таких, яких особисто я вважаю спортивними керівниками «від Бога». Яскравий приклад — голова обласної ради спортивного товариства «Колос» Анатолій Головань. Він уже не одне десятиліття доводить свою високу професійну придатність. Його знають спортсмени з кожного села Полтавщини. Йому довіряють, його поважають. Знають, що він не підведе. Сільський спорт на Полтавщині стрімко прогресує. Анатолій Головань систематично і чітко за планом організовує і проводить велику кількість змагань. Деякі інші функціонери просто дивуються його активності: а де він гроші бере? Але відповідь дуже проста: є план, є проект, є ініціатива, є бажання, є потреба! Все інше (і гроші — також) у такому чіткому системному циклі — обов’язково знайдеться.

— Старі друзі вас не забувають?

— На щастя, ні! Старі друзі — це саме та «команда, без которой нам не жить». Я їм дуже вдячний, що не забувають про мене, адже мені зараз не завжди легко йти, як кажуть, на прямий контакт. Вони це розуміють й продовжують тримати мене у полі свого зору. Систематично спілкуюся з Віктором Пожечевським, Павлом Мандею, Геннадієм Слюсарєвим, Олександром Дігтярем, Анатолієм Шафоростовим із Комсомольська, Петром Стукалом із Миргорода та багатьма іншими земляками, які не байдужі до спорту Полтавщини.

— Зі святом вас, Олександре Павловичу!

— Дякую! А я хочу, користуючись нагодою, привітати з Днем фізичної культури і спорту всіх земляків — і спортивних керівників, і тренерів, і спортсменів, і журналістів. Адже це — всенародне свято, бо хтось із нас у своєму житті вже був спортсменом, а хтось — ще стане ним!

Я завжди був максималістом, вірив і продовжую вірити в те, що нам під силу створити таку систему спортивного виховання, щоб кожен міг стати... чемпіоном. Наприклад, хтось стане чемпіоном шкільного класу з настільного тенісу, хтось — чемпіоном села з гирьового спорту, хтось — чемпіоном факультету з шашок, хтось — чемпіоном країни, хтось — чемпіоном світу... На якому б рівні ви не стали чемпіоном, цю перемогу ви пам’ятатимете протягом усього свого життя. Бо спорт — і є ЖИТТЯ!

Впевнений, що кожен може стати чемпіоном, адже видів спорту настільки багато, що майже ніхто зі спортивних фахівців не зможе їх перелічити. Для кожного знайдеться за його можливостями та бажанням. А задача спортивних керівників та тренерів полягає в тому, щоб кожна людина не лише хотіла знайти свій спортивний «майданчик», а й знала б його конкретну адресу та години праці...