Великому тренеру Івану Глушку — 85 років!

Іван Глушко (другий ліворуч) у колі своїх вихованців

Протягом двох днів патріарх легкої атлетики Полтавщини приймав вітання від керівників області та міста, від президента Федерації легкої атлетики України Ігоря Гоцула, від тренерів і спортсменів із усіх куточків України. А сьогодні, 17 січня, видатного тренера з легкої атлетики вітали його численні вихованці, друзі, колеги...

Понад півстоліття тому, влітку 1964-го, полтавському тренеру з легкої атлетики Івану Тимофійовичу Глушку першому на Полтавщині було присвоєно звання «Заслужений тренер України». Його вихованці — наші земляки — виступали на Олімпійських іграх, були чемпіонами Європи, чемпіонами і рекордсменами СРСР і України. Івана Глушка сповна можна назвати «людиною-оркестром», адже, намотуючи безліч кіл на доріжках і секторах стадіону, він одночасно міг тренувати майстрів спорту міжнародного класу і школярів, а також абсолютно різних за своєю спеціалізацією вихованців: спринтерів, стаєрів, стрибунів, бар’єристів, марафонців...

ОДНА СТЕЖИНА

— Шановний Іване Тимофійовичу, ви пригадуєте, як стали першим на Полтавщині Заслуженим тренером?

— Я почав працювати тренером одразу після закінчення інституту. Під час навчання засвоїв просту істину, що легка атлетика — унікальний вид спорту, в якому майбутній успіх залежить від першого погляду тренера. Безумовно, всі діти — талановиті. Але кожен атлет повинен мати хоча б маленьку частку божого дару. Гарного спринтера неможливо «сконструювати», якщо природа не заклала у нього «вибухову швидкість». Гарного стрибуна не можливо підготувати, якщо дитина не має від природи задатків «стрибунця». Таких талантів багато. Але їх треба знаходити, тренувати, вдосконалювати. Якщо талант і праця підуть однією «стежиною», то цей спільний шлях обов’язково приведе до успіху.

У Полтаві і на Полтавщині було, є і буде багато талановитих дітей. Головне вчасно запримітити їх. З перших днів своєї праці я багато часу приділяв пошуку таких талантів — юнаків і дівчат. І вже згодом мої вихованці починали впевнено виступати на обласних, республіканських, всесоюзних змаганнях, виборюючи призові місця і перемоги. В Україні вже наприкінці 50-х років минулого століття почали говорити про заснування полтавської школи легкої атлетики.

Влітку 1964 року я разом зі своїми вихованцями перебував у туристично-спортивному поході під Полтавою. Ми тоді жили у наметах на березі річки. Самі готували їжу й інтенсивно тренувалися. Після завершення цього збору на природі, уже найближчого понеділка, я вранці завітав на полтавський стадіон. Двері відчинив сторож, який чомусь із радістю сказав: «Іване Тимофійовичу, я вас вітаю!» Я не зрозумів з чим і сказав: «А що я такого зробив?» Сторож відповів: " Та годі вам. Тут уже всі знають, що вам присвоєно звання «Заслуженого тренера України»!" По-правді кажучи, я не повірив сторожу. Адже і в ті часи було багато бюрократизму. Та того ж літнього дня 1964 року до мене прийшло й офіційне повідомлення з цього приводу.

ТЕРПЕЦЬ УВІРВАВСЯ

— Ви згадали про колишній бюрократизм...

— А як ви думаєте, адже «заслуженим» я став тоді, коли мені виповнилося лише 34 роки! Хоча повинен був стати ним ще раніше — у 32. Ще у 1962 році з Києва до Полтави надійшла пряма вказівка готувати документи на присвоєння мені почесного тренерського звання. Пам’ятаю, як полтавські керівники були спантеличені. Вони говорили, мовляв, як це так, у 32 роки — і заслужений тренер? Подібних випадків на той час в Україні і в Радянському Союзі були одиниці. Це ж треба бути такому, щоб звання присвоювалося не тренеру з 30-річним СТАЖЕМ, а тренеру у 30-річному ВІЦІ. Іншими словами, на першу вимогу з Києва у Полтаві аж ніяк не відреагували.

Протягом наступних двох років мої вихованці продовжували здобувати перемоги у складі збірної України на всесоюзних змаганнях. І вже 1964 року у столичного спортивного керівництва терпець увірвався. Київ присвоїв мені звання «Заслужений тренер України» напряму, без звернення до неповороткого полтавського керівництва. І лише через 10 днів після підписання відповідного наказу з Києва зателефонували до Полтави, щоб тут на місці, уже постфактум, надіслали в столицю всі необхідні документи щодо мене. Знову тодішнє полтавське керівництво було спантеличене...

Повірте, що мене абсолютно не цікавили ні нагороди, ні звання, ні титули. З цієї катавасії до мене дійшли лише «байки-легенди». Мовляв, полтавські керівники запитали у Києва, чому цього разу раніше не попередили. А з Києва відповіли, що попереджали ще два роки тому. А зараз уже, мовби, у самій Москві дивуються, чому в Україні й досі полтавському тренеру не присвоєно звання заслуженого.

СПРАВА, БЕЗ ЯКОЇ НЕ ЖИТИ

— Іване Тимофійовичу, ви й зараз працюєте у своєму звичному пожиттєвому темпі?

— А що поробиш, така вона спортивна доля. Щоправда, останні три роки я вже не треную, а консультую. Залишаюся консультантом Полтавського обласного відділення Національного олімпійського комітету України. Продовжую допомагати порадами тренерам на лише на Полтавщині, а й інших областей країни. Думки про підготовку спортсменів не полишають ніколи: ні на стадіоні, ні в транспорті, ні вдома, ні в магазині. Я щасливий від того, що практично у кожний історичний період мені доводилося опікуватися моїми вихованцями, які захищали честь країни. Ось лише декілька прикладів. Якщо на початку 60-х років минулого століття чемпіонами СРСР з кросу стали мої вихованці Василь Жалій і Тамара Дунайська (у 1962 році вона перемогла у Парижі на кросі «Юманіте» — неофіційному чемпіонаті світу з кросу, бо офіційні світові чемпіонати серед кросменів тоді ще не проводилися), то на початку 70-х років у складі збірної СРСР виступали мої підопічні Тамара Пангелова-Дунайська (фіналістка Олімпійських ігор 1972 року в Мюнхені, чемпіонка Європи, екс-рекордсменка СРСР з бігу на 1500 метрів) і Олександр Демус (срібний призер зимового чемпіонату Європи з бігу на 60 метрів з бар’єрами). Завдяки тому, що мої вихованці протягом багатьох років уходили до складу національної збірної, мене з 1961 по 1974 рік було включено до числа членів Тренерської ради СРСР з легкої атлетики. Потім тривалий період — з 1993 по 2005 рік — я працював державним тренером України з легкої атлетики у Полтавській області — тобто обіймав посаду, за якою відповідав за абсолютно всю легкоатлетичну «кухню» Полтавщини загалом і за кожного легкоатлета і тренера зокрема.

Залишив тренерську діяльність після того, як мій вихованець Микола Кулик переїхав зі своєю сім’єю з Полтави до Черкас. Невдовзі після того він здійснив срібний «дубль» на Дефлімпійських іграх 2013 року — з бігу на 400 метрів з бар’єрами та естафеті 4×100 метрів.

ВІРИВ І ВІРЮ У МИР

— Як почуваєте себе?

— Дякую, здоров’я не підводило і не підводить. Але у наш час важливіше зовсім інше — доля країни. Я блискуче розумію становище наших громадян, які перебувають у пеклі сучасною війни. Я сам — дитина війни. Народився на Полтавщині — в селі, яке за сучасної географії розташовувалося між Кременчуком і Комсомольськом. Я був свідком шалених боїв на березі Дніпра у 1941 році, коли німці наступали, та в 1943-му, коли наступали радянські війська. У нашому дворі була гармата, яка стріляла по німцях практично без перерви. У сусідніх дворах також були вогняні точки. Канонада була скаженою — з обох берегів Дніпра. Мені, тоді ще хлопцю, пощастило врятувати мою маму, яку я виніс пораненою з погреба і дотягнув до найближчого угруповання радянських військ, звідки її негайно доправили до військового шпиталю. У той трагічний час я вірив, що настане мир. У цей час я також вірю, що мир настане...