Великому тренеру Івану Глушку — 85 років!
16 січня першому в історії Полтавщини заслуженому тренеру України Івану Тимофійовичу Глушку виповнилося 85 років!
Протягом двох днів патріарх легкої атлетики Полтавщини приймав вітання від керівників області та міста, від президента Федерації легкої атлетики України Ігоря Гоцула, від тренерів і спортсменів із усіх куточків України. А сьогодні, 17 січня, видатного тренера з легкої атлетики вітали його численні вихованці, друзі, колеги...
Понад півстоліття тому, влітку 1964-го, полтавському тренеру з легкої атлетики Івану Тимофійовичу Глушку першому на Полтавщині було присвоєно звання «Заслужений тренер України». Його вихованці — наші земляки — виступали на Олімпійських іграх, були чемпіонами Європи, чемпіонами і рекордсменами СРСР і України. Івана Глушка сповна можна назвати «людиною-оркестром», адже, намотуючи безліч кіл на доріжках і секторах стадіону, він одночасно міг тренувати майстрів спорту міжнародного класу і школярів, а також абсолютно різних за своєю спеціалізацією вихованців: спринтерів, стаєрів, стрибунів, бар’єристів, марафонців...
ОДНА СТЕЖИНА
— Шановний Іване Тимофійовичу, ви пригадуєте, як стали першим на Полтавщині Заслуженим тренером?
— Я почав працювати тренером одразу після закінчення інституту. Під час навчання засвоїв просту істину, що легка атлетика — унікальний вид спорту, в якому майбутній успіх залежить від першого погляду тренера. Безумовно, всі діти — талановиті. Але кожен атлет повинен мати хоча б маленьку частку божого дару. Гарного спринтера неможливо «сконструювати», якщо природа не заклала у нього «вибухову швидкість». Гарного стрибуна не можливо підготувати, якщо дитина не має від природи задатків «стрибунця». Таких талантів багато. Але їх треба знаходити, тренувати, вдосконалювати. Якщо талант і праця підуть однією «стежиною», то цей спільний шлях обов’язково приведе до успіху.
У Полтаві і на Полтавщині було, є і буде багато талановитих дітей. Головне вчасно запримітити їх. З перших днів своєї праці я багато часу приділяв пошуку таких талантів — юнаків і дівчат. І вже згодом мої вихованці починали впевнено виступати на обласних, республіканських, всесоюзних змаганнях, виборюючи призові місця і перемоги. В Україні вже наприкінці 50-х років минулого століття почали говорити про заснування полтавської школи легкої атлетики.
Влітку 1964 року я разом зі своїми вихованцями перебував у туристично-спортивному поході під Полтавою. Ми тоді жили у наметах на березі річки. Самі готували їжу й інтенсивно тренувалися. Після завершення цього збору на природі, уже найближчого понеділка, я вранці завітав на полтавський стадіон. Двері відчинив сторож, який чомусь із радістю сказав: «Іване Тимофійовичу, я вас вітаю!» Я не зрозумів з чим і сказав: «А що я такого зробив?» Сторож відповів: " Та годі вам. Тут уже всі знають, що вам присвоєно звання «Заслуженого тренера України»!" По-правді кажучи, я не повірив сторожу. Адже і в ті часи було багато бюрократизму. Та того ж літнього дня 1964 року до мене прийшло й офіційне повідомлення з цього приводу.
ТЕРПЕЦЬ УВІРВАВСЯ
— Ви згадали про колишній бюрократизм...
— А як ви думаєте, адже «заслуженим» я став тоді, коли мені виповнилося лише 34 роки! Хоча повинен був стати ним ще раніше — у 32. Ще у 1962 році з Києва до Полтави надійшла пряма вказівка готувати документи на присвоєння мені почесного тренерського звання. Пам’ятаю, як полтавські керівники були спантеличені. Вони говорили, мовляв, як це так, у 32 роки — і заслужений тренер? Подібних випадків на той час в Україні і в Радянському Союзі були одиниці. Це ж треба бути такому, щоб звання присвоювалося не тренеру з 30-річним СТАЖЕМ, а тренеру у 30-річному ВІЦІ. Іншими словами, на першу вимогу з Києва у Полтаві аж ніяк не відреагували.
Протягом наступних двох років мої вихованці продовжували здобувати перемоги у складі збірної України на всесоюзних змаганнях. І вже 1964 року у столичного спортивного керівництва терпець увірвався. Київ присвоїв мені звання «Заслужений тренер України» напряму, без звернення до неповороткого полтавського керівництва. І лише через 10 днів після підписання відповідного наказу з Києва зателефонували до Полтави, щоб тут на місці, уже постфактум, надіслали в столицю всі необхідні документи щодо мене. Знову тодішнє полтавське керівництво було спантеличене...
Повірте, що мене абсолютно не цікавили ні нагороди, ні звання, ні титули. З цієї катавасії до мене дійшли лише «байки-легенди». Мовляв, полтавські керівники запитали у Києва, чому цього разу раніше не попередили. А з Києва відповіли, що попереджали ще два роки тому. А зараз уже, мовби, у самій Москві дивуються, чому в Україні й досі полтавському тренеру не присвоєно звання заслуженого.
СПРАВА, БЕЗ ЯКОЇ НЕ ЖИТИ
— Іване Тимофійовичу, ви й зараз працюєте у своєму звичному пожиттєвому темпі?
— А що поробиш, така вона спортивна доля. Щоправда, останні три роки я вже не треную, а консультую. Залишаюся консультантом Полтавського обласного відділення Національного олімпійського комітету України. Продовжую допомагати порадами тренерам на лише на Полтавщині, а й інших областей країни. Думки про підготовку спортсменів не полишають ніколи: ні на стадіоні, ні в транспорті, ні вдома, ні в магазині. Я щасливий від того, що практично у кожний історичний період мені доводилося опікуватися моїми вихованцями, які захищали честь країни. Ось лише декілька прикладів. Якщо на початку 60-х років минулого століття чемпіонами СРСР з кросу стали мої вихованці Василь Жалій і Тамара Дунайська (у 1962 році вона перемогла у Парижі на кросі «Юманіте» — неофіційному чемпіонаті світу з кросу, бо офіційні світові чемпіонати серед кросменів тоді ще не проводилися), то на початку 70-х років у складі збірної СРСР виступали мої підопічні Тамара Пангелова-Дунайська (фіналістка Олімпійських ігор 1972 року в Мюнхені, чемпіонка Європи, екс-рекордсменка СРСР з бігу на 1500 метрів) і Олександр Демус (срібний призер зимового чемпіонату Європи з бігу на 60 метрів з бар’єрами). Завдяки тому, що мої вихованці протягом багатьох років уходили до складу національної збірної, мене з 1961 по 1974 рік було включено до числа членів Тренерської ради СРСР з легкої атлетики. Потім тривалий період — з 1993 по 2005 рік — я працював державним тренером України з легкої атлетики у Полтавській області — тобто обіймав посаду, за якою відповідав за абсолютно всю легкоатлетичну «кухню» Полтавщини загалом і за кожного легкоатлета і тренера зокрема.
Залишив тренерську діяльність після того, як мій вихованець Микола Кулик переїхав зі своєю сім’єю з Полтави до Черкас. Невдовзі після того він здійснив срібний «дубль» на Дефлімпійських іграх 2013 року — з бігу на 400 метрів з бар’єрами та естафеті 4×100 метрів.
ВІРИВ І ВІРЮ У МИР
— Як почуваєте себе?
— Дякую, здоров’я не підводило і не підводить. Але у наш час важливіше зовсім інше — доля країни. Я блискуче розумію становище наших громадян, які перебувають у пеклі сучасною війни. Я сам — дитина війни. Народився на Полтавщині — в селі, яке за сучасної географії розташовувалося між Кременчуком і Комсомольськом. Я був свідком шалених боїв на березі Дніпра у 1941 році, коли німці наступали, та в 1943-му, коли наступали радянські війська. У нашому дворі була гармата, яка стріляла по німцях практично без перерви. У сусідніх дворах також були вогняні точки. Канонада була скаженою — з обох берегів Дніпра. Мені, тоді ще хлопцю, пощастило врятувати мою маму, яку я виніс пораненою з погреба і дотягнув до найближчого угруповання радянських військ, звідки її негайно доправили до військового шпиталю. У той трагічний час я вірив, що настане мир. У цей час я також вірю, що мир настане...