Денис Скепський: «Кобелєв ставив мене грати проти Данні»

Денис Скепський

І якби не прикра травма, хто знає, за який би клуб зараз міг грати Денис. Проте, доля обрала для нього низку перешкод. І Скепський їх по черзі долає. Цього сезону гравець виступає за першоліговий ФК «Полтава», уболівальники якого швидко зрозуміли, що цей гравець має хист і неабиякий потенціал.

— Денисе, моє перше запитання буде стандартним: розкажи про себе, звідки ти родом, як сталося, що ти почав займатися футболом?

— Народився я у Чернігові. Там і почав займатися футболом. Я був дуже активною дитиною і батькам порадили мене віддати займатися якимось видом спорту. Щоб я там витрачав свою енергію, тому що на місці всидіти не міг. Ось мама мене і привела до футбольної секції. Тренер подивився на мене, сказав, що хлопець я начебто тямущий і вирішив, що буду займатися з хлопцями, які були старші на рік. Тобто, я був першокласник, але займався з другокласниками. А вже через рік я перейшов до Чернігівської СДЮШОР.

— Що стосується дитячого футболу, то важливе місце займають умови, в яких тренуються діти? Як з цім було у Чернігові?

— На мій погляд, цілком пристойні. І поле в нас було непогане, взимку в залах займалися. Правда, тренування мені було непросто поєднувати зі школою, оскільки вона знаходилася в центрі, а я жив в іншому районі міста. Тому доводилося з уроків стрімголов бігти додому, кидати портфель, брати спортивну форму і — на футбол. Іноді не було часу навіть щоб пообідати. Таке у мене було бажання займатися футболом. Він у мене був завжди і скрізь на першому плані: в школі і після школи, на канікулах, у будні і у вихідні я завжди був з м’ячем.

— Можливо, це у тебе спадкове, хтось в роду займався спортом?

— Колись моя мама, коли вчилася у школі, займалася гандболом. Але це все на аматорському рівні, а професійних спортсменів у мене не було.

— За «Полтаву» ти вже забив 5 м’ячів. Це кращий показник у команді. Так ти забивний?

— За перші команди так — це кращий результат, тільки в дублі забивав більше.

— З твоєї позиції забивати зручніше, ніж з місця крайнього хавбека?

— Не згоден, мені здається, крайньому хаву забивати легше. У центрі поля більший обсяг роботи доводиться виконувати, переміщатися вперед-назад, вліво-вправо.

— Якщо в тебе є вибір: забити самому або віддати передачу партнеру, що ти вибереш?

— Якщо моя позиція гірше, ніж у партнера, я завжди віддам йому передачу і не буду нічого вигадувати. Я граю на благо команди і неважливо, хто заб’є.

— Ти забив гол-красень у Алчевську дальнім ударом. А які ще красиві голи тобі запам’яталися?

— Так, удар, що називається, вийшов. Але це не перший такий мій гол. Кілька м’ячів подібним чином я забив, виступаючи за дубль «Динамо» в Москві.

— Скажи, коли ти вперше потрапив на замітку футбольним селекціонерам?

— Вже в 3-му класі я потрапив «на олівець» київському «Динамо». Тоді пропонували, щоб я переїжджав до Києва, в інтернат. Але мій перший тренер — Ворона Валерій Никифорович (я вважаю, що він тренер від Бога, і я йому дуже багатьом в своїй кар’єрі зобов’язаний) сказав, що в такому віці мені ще рано переїжджати. Він мені говорив: «Не поспішай, ти туди ще встигнеш. Грай поки вдома, ти тут один із кращих, усьому свій час». До речі, Андрій Ярмоленко теж із Чернігова, так він поїхав до «Динамо» у 13 років, але через деякий час повернувся додому. Я старший від нього на два роки, пам’ятаю, як наші команди їздили на матчі в одному автобусі. Андрій тоді був не те що зараз, а навпаки — малий й худий. Я ж до думки тренера прислухався. У підсумку в динамівську школу я потрапив, коли мені було 16 років. Тоді мій тренер свою згоду дав, сказавши: «Ось тепер їдь». А до цього я виступав на дитячих турнірах за чернігівську команду і пару разів зіграв за киян у фіналі. Правилами дозволялося, що команди, які потрапили у фінальну вісімку, можуть на ці ігри заявляти двох-трьох футболістів з інших команд, які грали з ними в одній зоні. В один рік ми в Макіївці стали чемпіонами, обігравши у фіналі «Шахтар», а на наступний рік їм же у фіналі поступилися.

— Таким чином, чий ти вихованець?

— Звичайно вказують, що я вихованець київського футболу, але це не зовсім так. Я переїхав до Києва вже з певними навичками. Знову ж таки, повторюся, спасибі Валерію Никифоровичу за це. Він розвинув мої природні задатки. А в «Динамо» мої дані відшліфовувалися, я також фізично зміцнів. До того ж я з дитинства був працьовитим і вже тоді був упевнений, що зв’яжу своє життя тільки з футболом.

— Як ти подолав шлях з юнацького футболу в дорослий?

— Багато талановитих хлопців на рівні дитячо-юнацького футболу губляться на шляху до футбола дорослого. Мене це обминуло. До 19 років я грав проти ровесників, усі молоді й однакові, ну, може, на рік-два старші. Тому не стикався, що хтось на полі явно доросліший. І так сталося, що я у дорослий футбол із дубля не перейшов, а перескочив — прямо в московське «Динамо».

— Так, так, про цю історію пам’ятають дотепер і відразу згадують її, коли мова заходить про тебе. Дійсно, випадок неординарний: вихованець клубної школи не затребуваний ані в дублі, ані в другій команді, але відразу потрапляє в основу московського «Динамо»?

— Справа в тому, що на той час тренер (Володимир Онищенко) в мене не вірив. А можливо, мені просто не вдалося під його керівництвом розкритися. Він мене якось викликав і сказав: «Денис, ми тебе між тренерами називаємо: „людина-тренування“. У тебе на тренуваннях все гарно виходить, а в грі — навпаки». Я це й сам відчував. У якийсь період я не потрапляв у заявку ні дубля, ні «Динамо-2». А інші хлопці виступали і там, і там, граючи через день. Бути футболістом, якого будуть передавати з оренди в оренду, мені не хотілося. І коли виник варіант з’їздити на перегляд у московське «Динамо», я погодився. А потрапивши на інший рівень, відразу заграв в основі.

— Хто тоді тренував команду? Хто в тебе повірив?

— Андрій Кобелєв був головним тренером. Я взагалі приїхав на перегляд, теж в дубль. Зіграв один матч і Кобєлев каже, що такий гравець їм у першій команді знадобиться. Тому вже в наступній грі потрапив у заявку першої команди. Я, коли їхав до Москви, звичайно, розраховував на зміни, але не так швидко і круто. Тоді за «Динамо» грали Данні, Дерлей. На тренуваннях 5 на 5 Кобелєв мене ставив проти Данні, вимагав, щоб я відбирав у нього м’яч. А як відібрати? У того дриблінг, мов у Мессі, м’яч, ніби до ноги прив’язаний. Він у грі легко по декілька суперників обігрував. Доводилося неабияк напружуватися, але таке навчання не проходить даром. Однак, Андрій Миколайович в мене повірив, але й вимагав від мене теж багато. І все складалося добре, але я отримав серйозну травму...