Спорт поєднує серця: інтерв’ю з молодою родиною тхеквондистів Андрієм та Ірмою Нечитайло

Ірма та Андрій Нечитайло

Колись вони билися на змаганнях і мріяли стати чемпіонами, потім зіткнулися з суворими українськими реаліями і вже у молодому віці «зав’язали» з виступами і стали тренерами. Один з всеукраїнських турнірів у Харкові познайомив цих людей і після того вони перебралися до Полтави і ніколи не розлучалися. Йдеться про молоде подружжя Нечитайло. Андрій та Ірма вже багато років є тренерами в Полтавській федерації тхеквондо та ДЮСК «Майстер». Під їх керівництвом полтавські дітлахи вчаться бути сильними і захищати себе. Сьогодні Андрій та Ірма Нечитайло дали ексклюзивне інтерв’ю «Полтавщині Спорт».

— Ірма, Андрію, так вийшло, що спорт об’єднав вас, але починали ви свій шлях у тхеквондо поодинці. Що привело вас у цей спорт, якою була мотивація?

Андрій: «Все почалося з того, що у 1999-му році у школі де я навчався (школа № 32) відкрилася група з тхеквондо. Відкрив її Юрій Іванович Шавиро. Одного разу я почув від друга, що він туди ходить і йому це подобається. Фактично, друг взяв мене за руку і повів у секцію. З того дня я увесь в тхеквондо. Спочатку займався тричі на тиждень. Потім у мене стало щось виходити і тренер запросив мене до іншого залу. Тоді ми ще тренувалися в ДЮСШ «Авангард». Паралельно я займався легкою атлетикою.»

— Тобто вміли добре і ногами махати і бігати?

Андрій: «Так, міг і вдарити і втекти (сміється). Потім я вирішив заглибитися в один напрямок і займатися саме корейським єдиноборством, олімпійським видом спорту тхеквондо-ВТФ.» 

— Скільки вам було років, коли друг привів вас до секції?

Андрій: «Тоді мені було 10-11 років. Через півроку після першого тренування я отримав жовтий пояс і вже брав участь у своїх перших змаганнях.  Я обрав такий спосіб життя і зараз професійно треную.»

— Напевно перемогли?

Андрій: «Я посів друге місце. У фіналі в мене був важкий суперник, багатократний чемпіон СНГ. Він був легшим, це давало мені певну перевагу, але все ж на його боці був багаторічний досвід. В нього на той момент був чорний пояс.»

— Ірма, а як все розпочиналося у вас?

Ірма: «В принципі моя історія дуже схожа. тільки я жила у Харкові. Також у школі відкрилася секція...»

— У Харків теж прийшов Юрій Іванович Шавиро? :)

Ірма: «Ні, на жаль, у Юрія Івановича мені потренуватися не довелось. Коли я була школяркою, до нас прийшов наш вчитель фізкультури і сказав, що відкривається секція з тхеквондо. Я прийшла зі школи додому і сказала: „Мамо, я хочу“. Мене на той час вже записали на танці, але батьки сказали, якщо хочеш — йди.»

— Як так сталося, що з Харкова ви опинилися у Полтаві?

Ірма: «Одного разу на змаганнях зустріла полтавського суддю.»

— Того, що зараз сидить поруч? :)

Ірма: «Так, саме його.»

— В якому році це було?

Ірма: «Років зо два тому.»

Андрій: «Два роки тому в Харкові проводилися змагання в яких брала участь полтавська команда. Я поїхав туди як суддя і там ми з Ірмою й познайомились».

Ірма: «Я пам’ятаю, що постійно все плутала, всі суддівські команди давала лівою рукою.»

— Напевно спочатку познайомилися і після цього все плутали?

Ірма: «Та там було все одночасно (сміється).»

— Потім ви переїхали до Полтави?

Ірма: «Так, тепер живемо тут, тренуємо полтавських дітей.»

— Ви зараз працюєте в дитячо-юнацькому клубі «Майстер», який самі і заснували.

Андрій: «Ми тренуємо і в ДЮСШ, і в ДЮСК «Майстер», яким я зараз керую. Власна організація дає певні переваги, тож зараз займаємося її розвитком та популяризацією. Поки що працюємо маленьким колективом.» 

— Скільки тренерів в клубі?

Андрій: «Поки що лише ми вдвох.»

— І скільки у вас вихованців?

Андрій: «На даний момент в клубі „Майстер“ займається близько 70 дітей»

— Дітей якого віку ви тренуєте?

Андрій: «Починаючи з 2010-2011 року народження. Найстарший спортсмен, який зараз у нас тренується 2001 р. н.»

— В Україні важко створити спортивну організацію?

Андрій: «Заснувати і оформити неважко, а от довести до розуму і зробити її справді масовою, втілити свої ідеї. Це звісно нелегко. Заважає відсутність спонсорів і меценатів, готових вкладати кошти в розвиток спорту. Доводиться розкручувати своїми силами та з допомогою батьків і друзів.»

— Ви займаєтеся ще чимось крім тхеквондо?

Андрій: «Ні. Ми працюємо і в „Майстрі“ і в ДЮСШ, тому кожен день з ранку і до вечора у нас суцільне тхеквондо. Протягом навчального року ми тренуємо дітей, а коли у них канікули, разом з ними відпочиваємо в оздоровчих таборах.»

Ірма: «Наш відпочинок — теж тхеквондо. Ми йдемо з дітьми і на батут і всюди. Це відпочинок, який приносить задоволення.»

Андрій: «Дозвілля ми теж проводимо з дітьми. Новий рік, Дні народження — на всі ці свята ми разом.»

— По ваших обличчях я бачу, що вам все це дійсно приносить задоволення, тож можна сказати, що для вас робота це відпочинок?

Андрій: «Так, стараємось поєднувати приємне з корисним».

— Як вам вдається знаходити контакт з батьками дітей. Все ж таки серед них є різні люди. Наприклад ваш кременчуцький колега Василь Карелін, розповідав, що коли був молодим тренером, йому було важко в чомусь переконувати батьків, які були на 20-30 років старші ніж він.

Андрій: «В мене теж бували випадки, коли знайти спільну мову з батьками було важче ніж з дітьми. Але зараз мені вже допомагає досвід тренера. Дітей у нас все більше і відповідно батьківський колектив ширшає. Ми намагаємося здружити людей, щоб бути одним колективом»

Ірма: «Спочатку звісно важко. Батьки на мене дивляться — стоїть якась дівчинка, незрозуміло тренер вона чи хто. Але в процесі роботи настороженість зникає і залишається лише довіра і доброзичливість.»

— Ми перейшли до вас як до тренерів, давайте трохи повернемося назад і поговоримо про вас як спортсменів. Ви обидва доволі молоді, але як тхеквондисти вже не виступаєте. Андрію, ви свого часу брали участь у чемпіонатах Європи та світу, чому завершили виступи? Можливо зараз мали б змогу змагатися на Олімпіаді.

Андрій: «В нашій країні склалися такі умови, що саме в тхеквондо дорослим спортсменам дуже складно реалізувати себе. Коли я виступав на міжнародних змаганнях я був студентом. Коли студенти дорослішають в них є мета — заробити. Спорт не приносить прибутку, зате приносить затрати і ризик травмуватися. Я просто не бачив перспектив для подальшого розвитку, особливо в Полтаві. Я вирішив спробувати себе в ролі тренера і створити для своїх спортсменів ті умови, яких не вистачило мені.»

— А чому особливо в Полтаві?

Андрій: «У нас гарна школа тхеквондо, але у порівнянні з великими містами був менший рівень фінансування. А в той час коли я займався був ще й низький рівень конкуренції. Ми виїжджали на змагання один раз на 2-3 місяці. Цього замало.»

— Ірма, а чому ви покінчили з кар’єрою спортсменки?

Ірма: «Спорт вимагає міцного здоров’я. Коли я перейшла у харківський спортивний інтернат у нас були дуже інтенсивні навантаження і мені довелося покинути спорт за станом здоров’я.»

— Коли ви покидали спорт, ви не бачили перспектив. Зараз щось змінилося?

Андрій:  «Зараз проблеми зі змаганнями вже немає. Різноманітні турніри проходять практично кожних вихідних. Але розвиток спорту тісно пов’язаний з ситуацією в країні. Тхеквондо у Полтаві змінилося, підвищився рівень масовості, видовищності і т. д. А з іншого боку раніше для спортсменів було хоч якесь фінансування, а зараз немає. Коли я їздив на змагання, то завжди знав, що щось зароблю. Зараз же навпаки, заробити треба для того, щоб поїхати. З точку зору перспектив в українському спорті мало що змінилося.» 

— У зв’язку з цим, останнє, болюче запитання, яке я задаю багатьом спортсменам. Відносно недавно, полтавська плавчиха Вікторія Солнцева змінила українське громадянство на турецьке і непогано себе почуває в іншій країні. Якби подібну пропозицію зробили вам, щоб ви відповіли?

— Не відомо, що б відповіли, але перш ніж дати відповідь, серйозно б подумали.