Дмитро Янчук: «В Олімпійському селищі з будинків сипалася плитка»

Дмитро Янчук

Олімпійські Ігри 2016 зараз називають для України провальними. Окрім спортивних антирекордів Олімпіада 2016 запам’яталася українцям кількома скандалами. Спочатку спільнота жваво обговорювала фото українських тенісистів з російськими колегами, потім був неоднозначний російсько-український фінал у греко-римській боротьбі, срібло Жана Беленюка, а пізніше — четверте місце жіночої байдарки-четвірки, після якого випливли всі старі махінації у формуванні олімпійського квартету, про які ще перед Олімпіадою нам розповідала Марія Кічасова.

В таких умовах кожна завойована медаль має подвійну ціну. З 11 завойованих медалей, у двох нагород є полтавський слід. При цьому обидві у веслуванні. Але якщо «золотий» Юрій Чебан, який кілька років навчався у Полтаві, на Іграх представляв Одещину, то Дмитро Янчук, який разом з Тарасом Міщуком завоював «бронзу» у каное-двійці, заробляв залікові бали у скарбничку Полтавщини.

Сьогодні Дмитро Янчук дав ексклюзивне інтерв’ю «Полтавщині Спорт» і розповів про враження від Олімпійських Ігор, а також про багато іншого.

«На веслувальний канал мене заманювали гарні краєвиди»

— Дмитре, для початку, ще раз вітаю Вас з бронзовою медаллю на дебютній Олімпіаді.

— Дякую за привітання. Можна сказати, що моя мрія збулася і я дуже щасливий.

— Ну мріяли Ви напевне про «золото»?

— Знаєте, спочатку я мріяв просто про те, щоб потрапити на Олімпійські Ігри, потім почали мріяти про медаль. Можливо й «золото» десь попереду.

— Веслування — не надто розкручений і надто прибутковий вид спорту, і в Україні з веслом ніхто не народжується. Як так сталося, що Ви сіли в каное і в ньому залишилися?

— У всьому винен мій брат (сміється). Мені в дитинстві взагалі подобався розкручений і прибутковий футбол. А мій брат постійно тягнув мене на веслування. А потім мені самому почало подобатися. Тренування проходили на природі — вода, свіже повітря.. навколо веслувального каналу були прекрасні краєвиди, які мене приваблювали. Можливо саме це й зіграло ключову роль в тому, що я залишився у веслуванні.

— Ви народилися у Хмельницькому, проте зараз представляєте Горішні Плавні. Що привело Вас на Полтавщину?

— На превеликий жаль веслування у Хмельницькому почало стрімко занепадати. Не було ні фінансування, ні можливості тренуватися. Тут нам трапився Микола Мацапура, який запросив нас у Горішні Плавні і запропонував тренуватися на Полтавщині і представляти цю область. У Горішніх Плавнях з фінансуванням все в порядку. Тут спортсменів постійно підтримував клуб «Гірник», ГОК і місцевий благодійний фонд. Коротше — тут ми відчували себе комфортно.

— Ви говорите «ми» маючи на увазі себе і свого партнера Тараса Міщука. Розкажіть, як сформувалася ваша двійка.

— З Тарасом я знайомий ще з того часу, коли він був школярем. Він веслував у двійці з іншим спортсменом і на юніорському рівні показував непогані результати. Проте коли хлопці почали виступати на дорослому рівні, щось пішло не так. Вони перестали давати результат. Тоді я запропонував Тарасу спробувати «двійку», ми почали тренуватися і так досі й виступаємо вдвох.

— Ви практично увесь час проводите вдвох, на тренуваннях, на зборах, на змаганнях, ділите всі успіхи й невдачі. Як вам вдається уникати конфліктів?

— А їх не завжди вдається уникати, іноді ледь до бійки не доходить (сміється). Особливо на зборах, уявіть, двоє чоловіків живуть у тісній кімнаті і весь час проводять вдвох. Проте коли виникають суперечки, вони тривають максимум годину-дві. Потім ми швидко миримося.

«Хотілося б, щоб держава була більш уважною до своїх спортсменів»

— Ви кажете, що у вас проблем з коштами практично не виникає, бо в Горішніх Плавнях є спонсори. Але ваші коллеги, яким часто доводиться стикатися з профільним Міністерством навпаки розповідають про недофінансування спорту в цілому і веслування окремо. На це нарікав навіть чемпіон Юрій Чебан.

— Ну ми бачимо, що зараз Олімпійські здобутки України поступово зменшуються. Напевно у цього є причини, і фінансовий складник тут далеко не останній. Приміром, коли ми з Тарасом ще їздили на збори державним коштом, в нас було мізерне харчування. Звісно, хотілося б щоб держава тісніше спілкувалася зі спортсменами. В нас не вистачає в хорошому сенсі цього слова, пропаганди здорового способу життя. Школярам поступово зменшують фізичне навантаження. А щоб ця пропаганда була — потрібні гарні приклади для наслідування, спортсмени-переможці. А ми зараз маємо таку картину, що кращі спортсмени через фінансову скруту йдуть виступати за збірні інших країн. Всі перемоги в українському спорті — результат неймовірного ентузіазму.

— Після Олімпійських Ігор у публічну площину випливли кілька скандалів. Зокрема про безчинні дії тренера збірної Олексія Мотова. На нього навіть надсилали офіційну колективну скаргу до Міністерства. Ви брали у цьому участь?

— Ні, суперечки з Мотовим у нас траплялися, — але ніколи не виходили на офіційний рівень. Йому закидають неспортивне формування жіночої байдарки-четвірки, але я не зовсім в курсі, що там відбувалося, тому коментувати не можу.

— Ще одна ситуація, яка поділила спортивну спільноту на два табори це інформаційне протистояння Жана Беленюка і Міністерства сім’ї, молоді та спорту.

— Я читав скандальне інтерв’ю Жана, але не можу сказати, що в ньому є якийсь «кримінал». Та й протистоянням це назвати важко.

«У будівлях в олімпійському селищі осипалася плитка»

— Повернемося до більш приємних речей. Коли Ви здобули «бронзу», то сказали, що тепер нарешті у Вас є час побачити Ріо-де-Жанейро. Що Вас найбільше вразило у цьому місті?

— Там дуже гарні пляжі. Ми були на Копакабані — це просто, я б сказав, пляжище. Такого величезного пляжу я ще не бачив. Також вразила велична статуя Ісуса Христа.

— У фавели не заходили?

— Ні, ми намагалися не відходити від туристичного маршруту. Нас попередили, що якщо забрести у не той квартал, то можна залишитись без штанів (сміється).

— Ви розповідали, що у Вас залишилися неймовірні враження від олімпійського селища де жили всі спортсмени. Напевно не обійшлося без курйозів та веселих історій.

— Головний «курйоз» — це кімната у якій ми жили (сміється). Кімната 2 на 3 метри де стоять два ліжка, дві тумби, а також весла. Коротше — заходиш до кімнати і бачиш дві стежки до свого ліжка і до ліжка сусіда. У деяких будівлях на момент Олімпіади ще доробляли ремонтні роботи, шпаклювали, штукатурили тощо. В інших — осипалася плитка.

— Коротше, бразильські будівельники не кращі за українських.

— Ні, нічим не кращі (сміється).

— Ви встигли побувати у багатьох країнах. Яка з них Вам найбільше припала до душі?

— Мені сподобалася Німеччина. Там все спрямовано на те, щоб полегшувати життя людині. Дуже чітко працює транспортна система, все чисто та охайно.

— А чим займається бронзовий призер Олімпіади у вільний від тренувань час?

— Ну вільного часу в нас не так багато. Після Олімпіади доводиться давати інтерв’ю (сміється). А так, люблю подорожувати велосипедом. На зборах в перервах між тренуваннями граємо з Тарасом у «World of tanks».

— Ну і наостанок філософське запитання — спортсмен може змінити світ?

— Так, звісно. Кожна людина змінює світ і спортсмени не виключення. Якщо не прямими діями, то прикладом, спортсмени можуть змінити людей навколо себе.

Після інтерв’ю Дмитро Янчук пішов на зустріч до школярів, розповідати про шлях до успіху і пропагувати спорт і здоровий спосіб життя, наочно ілюструючи відповідь на останнє запитання.