Дмитро Канівець: «В Полтаві я не відчуваю себе чемпіоном» (Частина 2)

Дмитро Канівець

Дмитро Канівець наразі є одним з найперспективніших спортсменів в українському дзюдо. У свої 23 роки Дмитро вже знаний у всьому світі дзюдоїст, перший номер у національній збірній України. Проте, як показує практика, визнання міжнародної світової спільноти в Україні мало що означає і люди, яким аплодує вся планета в Україні не завжди можуть отримати пошану і визнання у себе на батьківщині. Про це і про багато іншого ми й поговорили з Дмитром Канівцем. У першій частині інтерв’ю він розповідав про свій шлях у дзюдо, зараз же ми зупинилися на проблемах спортсменів в Україні

— Крім заняття спортом, ти ще маєш освіту?

— Так, в мене дві освіти. Перша спортивна, — все ж таки можливо я колись стану тренером. Також в мене ю юридична освіта, я закінчив полтавську філію Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Повторюся, дзюдо не можна займатися вічно і будь-якому спортсменові бажано мати ще одну професію.

— Часто доводиться стикатися з недостатнім фінансуванням?

— Звісно, практично постійно. Це проблема не лише дзюдо, а й практично всіх видів спорту, крім хіба що футболу, який є популярним і зосереджений переважно і приватних руках. Я пригадую як тренуються спортсмени в Японії. Там на одне тренування приходять до 60-ти чоловік і досвідчені спортсмени і студенти. Тому й чемпіонів там багато. У нас же людині щоб вийти, хоча б на мій рівень необхідно зіткнутися з масою проблем. Приміром у європейських країнах дзюдоїсти їздять на збори до тієї ж Японії, де тренуюся на природі і дихають киснем. Я готуюся до чемпіонату світу у полтавському спортзалі. Наприклад нещодавно був збір в Ізраїлі для складу збірної, який поїде на чемпіонат світу. Але Міністерство не виділило достатню кількість коштів. Сказали, шукайте гроші у місті, але місто їх виділити теж не може. Наших чиновників не хвилює як допомогти перспективній людині добитися результату. У нас так, спочатку самотужки добийся, а вже потім ми будемо з тобою розмовляти. Про підтримку навіть не йдеться.

— Як часто доводиться спілкуватися з полтавськими чиновниками?

— Чесно кажучи, з місцевою владою питання вирішує мій тренер і я йому в цьому плані повністю довіряю. Взагалі, я скажу відверто. Я нещодавно приїхав зі всесвітньої олімпіади і привіз дві медалі. Але вдома я цього не відчув. В Полтаві я не відчуваю себе чемпіоном, не відчуваю, що зробив щось для Полтави. Зі мною ніхто не захотів зустрітися, чи хоча б просто привітати. У Полтаві не кожен добивається таких результатів, і я думаю, що як мінімум не я маю добиватися прийому у мера, а наша влада би мене привітати. Тоді ти розумієш, що твоя праця не марна. Єдине місце де мене привітало це товариство «Динамо».

— Взагалі дзюдо це дорогий вид спорту?

— Ні, якщо наприклад батьки захочуть віддати дитину на дзюдо то це не буде для них надто затратно. Заняття переважно безкоштовні, кімоно теж недорогі. Якщо порівнювати з іншими видами спорту, то наш вид спорту доволі демократичний.

— Зараз ти тренуєшся разом з молодими спортсменами, як думаєш в українського дзюдо є майбутнє?

— Якщо чесно, то картина не дуже радує. Якщо зараз подивитися на дитячо-юнацькі школи, то в них займається мізерна кількість дітей. Раніше, коли я розпочинав люди йшли в спортзали масово. У Полтаві була поширена наркоманія та інші хибні задоволення, у парках валялися шприци і батьки, намагаючись вберегти дітей від впливу вулиці, віддавали їх у спортивні секції. Зараз такої тенденції немає, принаймні у дзюдо.

— Нещодавно полтавська плавчиня Вікторія Солнцева змінила громадянство і стала туркенею. Ти також спортсмен міжнародного рівня, показуєш високі результати і рано чи пізно тобі теж можуть запропонувати подібне.

— Ти знаєш, чесно кажучи, Вікторію можна зрозуміти. Звісно, всі ми хочемо бути патріотами і полтавцям хочеться зараз почути патріота. Але напевно якби мені запропонували щось подібне, я б приймав рішення, добре на ним подумавши. Патріотизм починає закінчуватися там де починаються елементарні проблеми. Будь-яка спортивна кар’єра не вічна, в нас спортсмени не забезпечені на всіх рівнях від особистого достатку до умов тренування. В спорті людина розвивається тоді, коли відчуває себе потрібною. В Україні через це спорт кидають багато перспективних людей, від цього страждають олімпійські види. Та ж Вікторія в Туреччині не задумується про те, що їй ніде тренуватися. Туреччина це її вибір і вона має на це право. У нас на жаль спортсмени змушені думати як після тренування заробити гроші. Це велика проблема і допоки вона існуватиме у спортсменів будуть причини думати про зміну громадянства.