Олег Коломієць: «Для гирьового спорту головне характер»

Олег Коломієць

Гирьовий спорт на Полтавщині, та й по всій Україні не користується великою популярністю. Наші спортсмени демонструють високі результати, стають чемпіонами Європи та світу, команда спортсменів з Полтавщини — одна з найсильніших на планеті. При цьому вправи з гирями давно вважалися прекрасним силовим шоу. Власне вид спорту і зародився з розважального видовища. Силачі з гирями спочатку виступали в цирку та на ярмарках, а вже потім ця діяльність переросла у спорту. Відсутність популярності і масовості не заважає полтавським гирьовикам досягати високих спортивних вершин. Полтавський тренер Олег Мороз виховав шістьох Заслужених Майстрів Спорту України. Один з них — чемпіон світу 2016-го року Олег Коломієць. Олег вже не просто спортсмен, він вже тренує дітей у рідній Климівці (Карлівський район) і розвиває свій непопулярний проте улюблений вид спорту. Сьогодні Олег дав ексклюзивне інтерв’ю «Полтавщині Спорт» де розповів про свій шлях у спорті і про перспективи його розвитку на Полтавщині.

— Олеже, на світі існує багато силових видів спорту- важка атлетика, пауерліфтинг, воркаут, стронгмен тощо. Серед них є олімпійські види, є такі які мають більшу популярність. Гирі ж для більшості спортсменів є просто своєрідним тренажером, як гантелі. Проте Ви обрали саме гирі і зробили їх справою свого життя. Що Вас спонукало до цього?

— Спочатку я просто підтримував форму на турніку. Займався тим, що нині називають воркаутом. Мене примітив вчитель фізкультури, побачив, що я маю певні задатки. У нього були гирі, і він мені їх запропонував. Сказав, спробуй для себе позайматися. Я був тоді у восьмому класі. Як зараз пам’ятаю, осінь холодно, а я їду не велосипеді за тими гирями на інший край села і ще й везу друга на рамі. Взяв дві «вісімки» і почав сам для себе їх штовхати. Все робив неправильно, але ж тоді цього не розумів. Витиснув сто разів «вісімки», перейшов на вагу 16 кг, витиснув сто разів цю вагу — перейшов на 24 кг. А ось тут вже виконати сотню не вийшло:) Пізніше, коли я вступив до Полтавського нафтового геологорозвідувального технікуму, то потрапив до секції гирьового спорту до тренера Олега Мороза. Тоді ця секція була дуже популярною нас тренувалися десь 150 чоловік і тренер навіть не всіх пам’ятав на ім’я. А, стоп... це я трохи забіг на перед. Поворотний момент стався раніше. Ще в школі я побачив на телеканалі «Лтава» сюжет про те, що полтавські гирьовики стали чемпіонами світу. Саме це мене й «запалило».

— Цікаво. І от Ви потрапили до секції...

— Так, нас було дуже багато і Олег Арсентійович декого просто не помічав. Тут ходили здорові, габаритні хлопці, які володіли гарними даними і на них робилася ставка. Я поставив собі за мету своєю роботою досягти того щоб тренер мене помітив. Це сталося через рік. Я виграв змагання серед технікумів, Арсентійович до мене підходить і запитує: «ти хто?» (сміється). Далі встановлював нові планки — Майстер Спорту, чемпіонство і т. д.

— Ви за освітою бурильник. Коли прийшов час вибирати між спортом і професією, не вагалися?

— Анітрохи. По-перше, мне підтримали батьки, які сказали, мовляв, займайся гирями, адже в тебе це добре виходить. По-друге — робота помбура не потребує великих зусиль, і до неї можна стати хоч у сорок років, а професійний вік спортсмена значно коротший і ним треба дорожити. Розумієте, гирі виховують терпіння і наполегливість. В нашому виді спорту треба вміти терпіти. Люди без характеру швидко ламаються. Це ж на все життя. Може це прозвучить дивно, але я закоханий в гирьовий спорт.

— Більшість спортсменів на все життя запам’ятовують свій міжнародний дебют. Ви свій пам’ятаєте?

— Так, звісно. Мої перші міжнародні змагання були у 2011-му році. Це був чемпіонат світу у Греції. Тоді я серед юніорів став першим, а серед дорослих третім. Мене ще дужче завело, і зараз я вже перекрив рекорди тодішнього чемпіона.

— Ви зараз фактично чемпіон всього на світі. Яка наступна планка? Всесвітні Ігри?

— Звісно хотілося б, щоб наш спорт таки потрапив у програму Всесвітніх Ігор. Але річ не в цьому. Тепер мені потрібно тримати марку і збільшувати свій результат. Інакше мене просто переможуть. Ви знаєте, зараз я вже приходжу на змагання в статусі лідера, але до кожного турніру намагаюся готуватися так, наче він у мене вперше. Колись перед чемпіонатом України я отруївся і приїхав на турнір до Одеси з температурою. Але на морально-вольових витягнув і виграв чемпіонат. До того ж я мрію в майбутньому стати тренером, так що зупинятися точно не буду, та й не маю права.

— Ви зараз не лише спортсмен, але й тренер і навіть функціонер. Скажіть з чим Ви пов’язуєте той факт, що доволі видовищний вид спорту не є масовим та прибутковим?

— Ну якщо розібратися, то в нас популярні лише футбол і бокс, і лише тому, що ці два види спорту наразі є комерційними?

— Чи не вважаєте Ви, що в принципі кожен вид спорту для того щоб стати популярним і масовим має бути в якійсь мірі комерційним?

— Тут я з Вами згоден. Але на все це потрібні кошти, ентузіасти і підтримка спорту від держави.

— Ви маєте на увазі «Закон про меценатство» проект якого давно чекає своєї черги?

— Хоча б його. А то нас зараз модель розвитку спорту якась радянська.

— То можливо, саме тому вона й «радянська», що всі чекають допомоги від держави замість того щоб брати популяризацію своєї справи в свої ж руки?

— Зараз поясню, про що я. Зараз всі говорять про те, що треба абстрагуватися від держави, починати все з себе і т. д. Це все вірно, але є речі, які дійсно залежать від держави — Ви десь бачили рекламу чи пропаганду спорту і здорового способу життя? Раніше спортивні новини були на всіх загально-доступних каналах — зараз переважно на нішевих, яких одиниці. І головне — держава потроху прибирає спорт з шкільної навчальної програми. Таке враження, що нам здорова нація не потрібна. А потім ми стикаємося з тим, що дитина на га фізкультурі в школі не виконує жодних фізичних навантажень, відсиджує шість уроків математики-фізики-хімії, а потім приходить у спортзал починає займатися і втрачає свідомість. Так не має бути, це ненормально. І це компетенція держави.

— У гирьового спорту на Полтавщині є майбутнє?

— Звісно, у нас зараз підібралася гарна команда функціонерів і якщо їм не заважатимуть працювати все буде добре.

— У Полтаві будуть масово ходити на змагання з гирьового спорту і платити за це кошти?

— Думаю, що прийде час і так, будуть. Все-ж таки ми не стоїмо на місці. Наприклад деякий час тому в Україні ніхто не чув про кросфіт, а зараз він повсюди. Гирьовий спорт теж буде розвиватися.

— Дозвольте кілька питань від Познера-Пруста*

— Будь-ласка.

— Яку рису Ви найбільше не любите в собі?

— Відкритість. Я буваю занадто відкритим до всіх людей і занадто всім довіряю. Іноді мені це шкодить.

— Якби у Вас була можливість поспілкуватися з будь-якою людиною з нині живих чи вже померлих, хто б це був?

— Хмм.. важко сказати. Напевно поговорив би з прославленим богатирем Іваном Шемякіним.

— Хто Ваші улюблені літературні герой та героїня?

— Наталка Полтавка і Вакула.

— Уявіть, Ваше життя закінчилося і Ви стоїте перед Богом. Що Ви йому скажете?

— Подякую за те, що Він дав мені все те з чим я жив.

*В кінці XIX століття в англійських салонах були модними анкети під назвою «Альбом для запису думок, почуттів і т. д.». Кілька разів таку анкету заповнював Марсель Пруст і його відповіді виявилися настільки оригінальними, що одна з заповнених ним анкет увійшла в історію як «Опитувальник Марселя Пруста». В інтерв’ю запитання з цього опитувальника постійно використовує метр пострадянської журналістики Володимир Познер.