Микола Кудацький: «У Києві над нами цинічно познущалися»

Микола Кудацький

Микола Кудацький | Фото: Владислав Власенко

Ексклюзивне інтерв’ю з головним тренером полтавської жіночої футзальної команди «ПЗМС»

Після того як у 2015-му році пішов з життя легендарний полтавський тренер Сергій Ягодкін, очолювана ним полтавська жіноча футзальна команда «Ніка» опинилася на межі зникнення. За час свого існування «Ніка» встигла стати десятикратним чемпіоном України з футзалу і своєрідним брендом у цьому виді спорту. Така команда не могла просто так зникнути з футбольної мапи України, і не зникла. Опікуватися командою зголосився голова правління Полтавського заводу медичного скла Олександр Кудацький, який на той час також очолював Федерацію футболу Полтавської області. В особі Олександра Миколайовича команда отримала нового президента і спонсора. Разом з цим відбувся і своєрідний ребрендинг. Команда «Ніка» стала командою «ПЗМС», змінила ігрові кольори і тренерський штаб. Від «Ніки» залишилися історія, футзалістки і амбітні завдання. Новим головним тренером команди став Микола Миколайович Кудацький, брат президента клубу, і для більшості пересічних вболівальників абсолютний ноунейм. Втім команда при ньому продовжила перебувати серед лідерів чемпіонату і постійно претендує на чемпіонство. Щоправда, самого чемпіонства третій рік не бачить Дуже близько до трофею полтавки були і цього сезону. Проте у вирішальній грі проти київської команди «IMS-НУХТ» поступилися, а сам матч закінчився суддівським скандалом, після якого керівництво клубу вирішило зняти команду з національного Кубка. Про це і про багато іншого ми поговорили з начальником команди і її головним тренером Миколою Кудацьким. Крім спортивної діяльності він керує одним з відділів Полтавського заводу медичного скла, і власне на роботі ми його й застали.

«Мама не відпустила в харківський "Металіст"»

— Миколо Миколайовичу, коли Ви очолили «ПЗМС» серед пересічних вболівальників, які не знайомі з кулуарами полтавського спорту лунали запитання на кшталт «Хто це такий?», «Звідки він?», «Це брат Кудацького чи син?» ну і т. д.

— Це логічно, я б теж ставив такі запитання. Команда «Ніка» була на слуху. Вони неодноразово були чемпіонами. У дівчат був іменитий тренер, який виховав не одне покоління футзалісток. Зрозуміло, що саме ім’я Сергія Ягодкіна було брендом і з ним асоціювали жіночий футзал у Полтаві. Ну але сталося так як сталося.

— Чим Ви займалися у спорті до того як очолили «ПЗМС»?

— Я закінчив Харківський державний інститут фізичної культури за фахом «тренер з футболу». Після інституту працював за фахом тренером в ДЮСШ в Чутовому. Потім коли одружився, перебрався до Полтави. Тут працював на різних підприємствах. Після того як прийшов працювати на склозавод, тут з’явилася чоловіча футбольна команда «ПЗМС». Щодо футзалу, я не можу сказати, що я був знайомий з усіма тонкощами гри. Мені Олександр Миколайович доручив управляти командою, щоб вона функціонувала. Тренера ми взагалі пробували іншого. Спочатку це був Олександр Волоша. Але на його тренуваннях я бачив не зовсім те, що хотів би. Спробувати побути наставником мені запропонували знайомі тренери, з якими я спілкувався.

— Хто конкретно Вам це запропонував?

— Першим був Антон Бахуринський. Я хотів запросити на цей пост його, але він сказав, мовляв, спробуй сам. Відповідна освіта в мене є, досвід роботи з дітьми теж. Тим більше, що Антон був в команді «ПЗМС», і ми там посідали не останні місця у відкритій першості склозаводу.

— Тобто з пропозиції Антона Бахуринського все й почалося.

— Саме так. А коли постало питання про помічника, я не роздумуючи, запросив Олега Шостака. З цією людиною мені комфортно працювати. Ми розуміємо один одного з напівпогляду. Так потроху сформувався тренерський штаб.

— За освітою Ви футбольний тренер, тобто коли обирали професію, мріяли працювати у футболі?

— Так, хотів, мріяв і зрештою працював.

— Тоді що Ви робите тут, на заводі?

— Ну тут теж цікава робота (сміється)

— В якому році Ви закінчили інститут?

— У 1993-му.

— Невже тоді фраза «пішов працювати на завод» звучала для молоді так само круто, як, скажімо, двома десятиліттями раніше?

— Ні, річ не в тому. На той час робота тренера просто не оплачувалася. Платних секцій не було. Були ДЮСШ, де тренери по півроку не отримували зарплатню. Брат займався бізнесом, і це нам трохи допомагало. Поки був холостяком, це було терпимо. Коли одружився, і треба було забезпечувати сім’ю, стало зрозуміло, що потрібно шукати щось інше.

— Чи правда, що Ви могли стати футболістом і Вас переглядав харківський «Металіст»?

— Це було дуже давно, ще у 80-х роках, коли я був школярем. Мене запрошували у харківський спорт-інтернат. Так склалося, що мене туди не відпустила мама. Не знаю, можливо пожаліла, можливо вирішила, що я буду потрібніший поруч з родиною, але склалося саме так.

— Ви тренер зі звичайного футболу. Що змусило Вас проміняти велике поле на футзальний міні-майданчик?

— Річ у тім, що мені завжди подобався футзал. Я дивився цю гру і розумів її. Мені завжди подобалися технічні гравці. Взагалі у футзалі головне це техніка, а вже на другому плані тактика і фізична підготовка. Мені це завжди імпонувало.

— Опишіть Ваш стандартний робочий день.

— Я прокидаюся, і о восьмій ранку вже на заводі. Тут працюю до 17:00 і потім іду на тренування з дівчатами, яке починається о 17:30 і триває приблизно півтори години.

— Тобто більшість часу присвячуєте заводу, а не спорту?

— Якщо говорити лише про тренувальний процес, то звісно так. Тренування триває півтори години. Але є купа навколоспортивних речей, які я роблю паралельно з обов’язками на заводі.

— Ви тренуєте команду вже третій рік, і з самого початку декларували завдання виграти чемпіонат. Чому ви досі не чемпіони?

— Виправдовуються лише слабкі. Я не шукаю виправдань, але є тут є багато нюансів. Перш за все — кадрова проблема. У нас є якісний зал, є фінансова підтримка, є медичне обслуговування, але при цьому запросити кваліфікованого гравця виступати у Полтаві дуже важко. За три роки новачки прибували «наїздами». Дівчинка приїхала, спробувала зіграти пару матчів і поїхала.

— З чим Ви це пов’язуєте. «ПЗМС» хоч і провінційна, проте сильна команда, яка постійно бореться за чемпіонство і делегує гравців до національної збірної України. Чому гравці не їдуть в команду з таким реноме?

— Ну в дівчат же є своя специфіка, їх важко зірвати з насидженого місця. Когось тримає родина, когось робота. Плюс свого часу гарну кадрову роботу провів Андрій Білоусов (IMS-НУХТ). Вони всіх перспективних дівчат, які хотіли грати у футзал запросили до себе. Зараз дівчата з найбільшим потенціалом знаходяться в Києві. А запрошувати футзалісток, які не тягнуть на рівень Вищої ліги я не бачу сенсу.

— У вас є де підвищувати цей рівень?

— Звісно, а команда чим не місце для прогресу? Я вже неодноразово заявляв, що можу спокійно взяти дівчинку 13-15 років до основної команди. Вона буде тренуватися з командою, і зможе навчитися у тієї ж Валерії Єрмоленко, Євгенії Шаповал чи Таїсії Бабенко чогось такого, чого не дасть жоден тренер.

— Дивлячись на ігри вашої команди, складається враження, що у вас найменше гравців у Вищій лізі.

— Ну дивіться, приїжджає до нас, скажімо харківська «Тесла». У неї в складі 16-18 дівчат, а грають проти нас лише вісім. Така сама ситуація з командою «IMS-НУХТ», а якщо їм доводиться тяжко, Юлія Тітова грає без замін. На мою думку краще, при такій кількості гравців створити дві команди, і тим хто не дотягує до рівня Вищої ліги, дати шанс спробувати себе у першій. Несправедливо тримати гравців лише для того щоб вони не грали за конкурентів, як це роблять деякі клуби. Це принцип «так не діставайся нікому», і я не думаю, що жіночому футзалу від цього краще.

img-7048.jpg

«Я запитую себе навіщо мені футзал, але поки не знаходжу відповіді»

— Зараз жіночий футзал в Україні, це більше про аматорів, аніж про професіоналів. Ви змушені вирішувати якісь футзальні питання паралельно з основною роботою. Дівчата теж ходять на роботу чи навчання, а спортом займаються як хобі. Чи є перспектива, що у нас жіночий футзал стане професійним видом спорту.

— До цього треба прагнути.

— А ви прагнете?

— Ми робимо все можливе для того, щоб футзал взагалі залишився на плаву.

— А чи зможе він бути на плаву, якщо клуби не стануть професійними?

— Це все тримається на склозаводові. Саме це підприємство — основний бізнес Олександра Миколайовича.

— Тобто ви ніколи не розглядали клуб як актив, який може приносити дохід? Запитую у Вас, адже Ви не лише тренер, а й начальник команди, а значить менеджер.

— Допоки в Україні будуть лише три команди, які готові змагатися за перше місце, доти й не буде професійного спорту. Якщо буде більше учасників, лише тоді, МОЖЛИВО, будуть зрушення в цей бік.

— А не можна сказати цю фразу навпаки — поки не буде професійних команд, не буде й конкуренції?

— А що в Вашому розумінні професійний клуб?

— Професійний клуб це повноцінна організація, де є апарат управління, бренд, реклама і т. д. Є глядачі, які купують квитки на матчі і приносять дохід, є маркетинг. Візьміть будь-який нормальний футбольний клуб і буде Вам приклад.

— Мені подобається ваш оптимізм, це все класно звучить. В Полтаві є жіноча футзальна школа, якою займаються Оксана Катулевич та Олександра Лясковська. Туди дуже важко залучити юних дівчат. Це все-таки травматичний вид спорту. Іноді батьки бояться відпускати своїх доньок на таке. Наші футзалістки з початком сезону починають закривати ноги, адже вони всі в синцях та саднах. Хто з батьків віддасть свою дівчинку туди, де вона може впасти, зламати руку і т. д.

— Ну якщо мама чи тато знатимуть про футзал лише те, що він травматичний, то Ви праві. А якщо ці ж самі мама чи тато, їдучи на роботу бачитимуть на білбордах усміхнену команду, і знатимуть, що це гордість міста, то ефект може бути іншим. Особливо якщо цей же білборд запрошує маленьких полтавок до футзальної школи.

— Ми обов’язково поміркуємо над вашою пропозицією (сміється). Для того щоб повісити такі білборди, необхідні затрати. У нас є зал, який себе не окупає. Лише цього року ми вийшли на цифри, які дозволили нам полакувати підлогу. Все не так просто.

— Тобто найближчим часом футзал у Полтаві приречений на аматорство?

— Ну якщо завтра з’явиться якийсь спонсор, який прийде з пропозиціями і розумінням, що і як робити, то це можливо. На даному етапі, з нашої команди нереально робити професійний клуб, хоча я всіх дівчат вважаю професіоналками.

— За якістю гри вони професіоналки, але за способом життя їх важко назвати професійними спортсменками. Вони змушені працювати і лише вільний від роботи час можуть присвятити тренуванням.

— Дивіться, ми цього року зіграли лише чотири домашні матчі. Уявіть, дівчата увесь цей час не працюють, і крім того на ці чотири гри ми витрачаємо кошти на білборди і все, що ви вказували вище. Погодьтеся, затрати будуть невиправданими.

— Ну професійний жіночий і футбол і футзал існують же, скажімо, в Іспанії. Там теж грають дівчата, вони теж одружуються, народжують і т. д.

— Так, там цікавий чемпіонат. Аутсайдер може легко переграти лідера, а кожен матч як фінальний. Юлія Форсюк, яка там грає, розповідала багато цікавого. Ну що поробиш, свого часу вони втекли від нас на кілька великих кроків вперед. Наздоганяти їх нам дуже важко, і коли доженемо, я не знаю.

— А женетеся?

— Намагаємося, але як тільки намагаємося кудись виходити, одразу отримуємо «по вухах».

— Навіщо вам футзал? Ви дорослий, одружений чоловік з пристойною роботою, змушені після робочого дня витрачати час, нерви, якісь ресурси на команду. Навіщо Вам все це?

— Я сам не знаю. Я часто задаю собі це питання і не можу знайти відповідь.

— А якщо до вас підійде молода футзалістка і запитає: «тренер, а навіщо нам все це потрібно?». Ви знайдете відповідь?

— У нас в команді всі за власним бажанням, тому таких питань не задають. Мабуть, вони для себе вже відповіли.

— А Ви самі їх про це не запитували?

— Хіба що в пориві гніву, коли вони не виконують вказівки на тренуваннях (сміється).

— Хто з ваших підопічних не просто грає у футзал, а прагне виграти все на світі і стати кращою?

— Абсолютно всі, від найстаршої Євгенії Шаповал, до наймолодшої Юлії Дударчук.

— Вам довелося працювати з жіночим колективом. Розкажіть якийсь випадок коли Ваші підопічні конкретно винесли Вам мізки.

— Легше сказати коли не виносили (сміється). А якщо серйозно, то такі речі я б хотів залишити всередині колективу. Були гравці які полюбляли займатися «виносом мізків», але вони вже залишили команду.

— Чи бувало таке, що дівчата на Вас ображалися і не розмовляли?

— Так, але це тривало максимум 15-20 хвилин (сміється). Але це дрібниці.

— А чи бувало таке, що Вам доводилося вибачатися перед дівчатами за свої слова чи дії?

— Було. Я готовий визнавати свої помилки. Були випадки, коли я не до кінця розумів ситуацію і поводився неправильно.

— Хто у вашому тренерському штабі відповідає за психологію?

— Всі тренери, і навіть президент.

— В одному з інтерв’ю Юлія Дударчук говорила, що в команді немає психолога, але було б непогано, якби така людина була.

— Близько року тому, я запитав дівчат як вони дивляться на те, щоб з командою попрацював психолог. Більшість сприйняла це схвально, і ми серйозно замислилися на д цим питанням. Я почав шукати таку людину в Полтаві і не знайшов. Я спілкувався з багатьма фахівцями, але гарного спортивного психолога так і не зустрів.

— В тому ж інтерв’ю Юлія говорила про те, що раніше роль психолога виконувала Ольга Ягодкіна, яка розуміла їх як жінка. Зараз у вашому тренерському штабі працює Олександра Лясковська. Чи можна її назвати психологом?

— Не зовсім. Ольга Сергіївна була для дівчат незаперечним авторитетом. Лясковську вони теж поважають, але вони ще не сприймають її на рівні гравець — тренер. Вона зовсім недавно сама грала поруч з дівчатами. Тому, звісно, Олександру психологом назвати не можна.

— Після закінчення минулого чемпіонату, ви активно виступали за зміну формату Вищої ліги. Формат змінили, тепер у вищому дивізіоні грає більше команд, але конкуренції це не додало. То стало краще?

— Так, збільшилася кількість команд, і це можна назвати чемпіонатом. Була ідея розширити географію, поїздити не лише в Київ, а, скажімо в Суми чи Одесу. Показати, що існує такий вид спорту і продемонструвати всю його красу. Це могло б привабити спонсорів, і з’являлися б нові команди. Не помиляється той, хто нічого не робить. Торішній формат не підходив, цього року спробували новий. Команд стало більше, але напружених ігор — чотири за сезон. Наступного року може бути інший формат, можливо запросимо кращі команди з ближнього зарубіжжя.

«У Києві над нами цинічно познущалися»

— Цьогорічна вирішальна битва за чемпіонство проти «IMS-НУХТ» обернулася суддівським скандалом після якого Ви програли і вирішили знятися з Кубка України. Ви мали після гри діалог з арбітрами чи тренерами суперника?

— Ні. Я не хотів вступати в жодні дебати поки не пройде якийсь час. Я чудово розумію, чим загрожують бездумні емоційні висловлювання. Я подивився моменти, показав знайомим арбітрам. Вони сказали, що були й моменти, де не помічали наші фоли. Я сказав: «Хай помічають, хай ставлять шостий фол і дабл-пенальті». Але варто зазначити, що ці всі фоли були за одного рахунку, а вирішальні помилки зовсім за іншого. До того ж поруч з арбітрами були псевдовболівальники, які підказували як тим діяти. Цим можна пояснити ситуацію на останній хвилині, коли суддя спочатку показав фол на Юлії Дударчук, потім глянув на табло, побачив, що це шостий фол для киянок і змінив рішення. Коротше, над нами цинічно познущалися.

video.png

— Після гри Ви потиснули руку тренеру «IMS-НУХТ» Тарасу Шпичці?

— Ні, ми не перетиналися. Мене ж вилучили і відправили на трибуни. А після фінального свистка я відразу пішов до роздягальні.

— В ситуації, коли збивали Валерію Єрмоленко Ваш колега заявив, що вона симулювала.

— Нічого іншого я від нього не чекав.

video.png

— Коли ми з вами обговорювали пенальті після якого «IMS-НУХТ» зрівняла рахунок, ви сказали, що вдома такий фол могли не поставити. Що значить домашнє і гостьове суддівство? Це взагалі як?

— Це завжди є було й буде. Навіть між футболістами є таке поняття як «домашній фол». Я схиляюсь до того, що там можна було ставити пенальті. Але у багатьох випадках з інших матчів, коли порушення були більш явними, ніхто не свистів. При цьому голова Комітету арбітражу АФУ Сергій Кравцов тих суддів виправдовував. А тут в такій ситуації, порушення інше, він теж виправдовує роботу суддів.

video.png

— Так все-таки домашнє і гостьове суддівство, це як?

— В деяких моментах, коли рішення може прийматися на розсуд арбітра, судді згадують, що їм ще треба спокійно переодягтися і вийти зі спортзалу.

— А Ви самі приймаєте ці поняття?

— Звісно вони неприйнятні, але вони існують і завжди були.

— А Вам не здається, що поки Ви самі не перестанете мислити такими категоріями, і кожен ваш колега, то й будете стикатися з несправедливістю?

— У арбітрів достатня кваліфікація, вони чітку знають правила і можуть судити чесно. Якщо з’являються сумніви, значить є якась додаткова мотивація, щоб суддя судив «по-домашньому». Поки президенти команд не закінчать стимулювати арбітрів, так і буде. Як з цим боротися? Змусити команди Вищої ліги знімати матчі на відео і ввести відеоповтори. Щоб арбітр міг підійти і подивитися повтор один, і йому ніхто не заважав. Тут потрібна зацікавленість АФУ і команд, які бажають розвиватися.

— Коли ви після цього матчу зайшли до роздягальні, що ви сказали дівчатам?

— Я намагався їх заспокоїти, але якщо чесно не зміг довго знаходитися у роздягальні. Дівчата плакали, і плакали не тому що програли, і не від безсилля, а від того що над ними нахабно познущалися.

— З Кубка України ви знялися, що далі?

— «ПЗМС» готується до нового сезону, будемо шукати нових гравців, Спробуємо якісно підсилитися і зрештою стати чемпіонами.

— Як збираєтеся залучати людей?

— Є команда, і є база. Люди, які бажають займатися і чогось досягти, нехай приїжджають і показують себе. У всіх є шанс залишитися в основній команді. Нам, кров з носа, треба знайти трьох-чотирьох гравців до наступного сезону.

— Яка найкраща жіноча футзальна команда світу прямо зараз.

— «ПЗМС» (сміється). Конкретну назву я вам не скажу, але мені подобається як грають команди з Ірану. Щоправда, одного разу був кумедний випадок. Дивився матч іранських команд, мені сподобалася гра, а виявилося, що під закритою формою грали чоловіки.

— Хто кращий тренер світу в жіночому футзалі?

— Я не знаю прізвищ світових тренерів, а в Україні наразі кращий Володимир Колок (колишній тренер «Біличанки»).

— Відволічімось від футзалу. Як ви проводити вільний від футзалу та роботи час?

— Проводжу час з дружиною та дітьми. В мене дійсно не так багато вільного часу і я дорожу ним.

— Коли востаннє були на концерті чи в кіно?

— На концерті був ще у 2013-му, коли до Полтави приїздив Олександр Розенбаум. В кіно з родиною ходжу частенько, переважно на комедії.

— Зараз невеличкий бліц. Я називатиму Вам ім’я та прізвище людини, а Ви охарактеризуйте її одним словом.

— Давайте спробуємо.

— Тарас Шпичка.

— Цинік.

— Олександр Кудацький.

— Олександр Кудацький... (задумливо) це для мене все.

— Маргарита Мочалова.

— А для неї я — все.

— Юлія Дударчук.

— Чесність.

— Таїсія Бабенко.

— Неслухняна (сміється).

— Євгенія Шаповал.

— Справедлива. На таких людях як вона і Валерія Єрмоленко тримаються команди.

— Олександра Лясковська.

— Непередбачувана. Вона сьогодні тут, завтра там. Вона може зненацька поїхати за кордон, бо там грає збірна, або о 12-й ночі зателефонувати і запитувати в якій формі ми гратимемо наступний матч.

— Олег Шостак.

— Комунікабельний.

— Ну і наостанок кілька запитань від Пруста-Познера*.

— Давайте.

— Який Ваш улюблений колір?

— Зелений.

— Хто Ваш улюблений літературний герой?

— Павка Корчагін.

— А героїня?

— Зоя Космодем’янська.

— Якби у Вас була можливість поспілкуватися з будь-якою людиною, яка колись жила або живе, хто б це був?

— Хотілося б хоч на секунду повернути маму. Я б поговорив з нею.

— Яку рису Ви найбільше не любите в соб?

— Лінощі.

— А яку ваду характеру найлегше прощаєте іншим?

— Непунктуальність.

— Яку якість ви понад усе цінуєте в чоловікові?

— Розум.

— А в жінці?

— Теж розум (сміється).

— Уявіть, що Ви опинилися перед Богом. Що Ви йому скажете?

— Пробач, якщо в цьому життя щось зробив не так.

*В кінці XIX століття в англійських салонах були модними анкети під назвою «Альбом для запису думок, почуттів і т. д.». Кілька разів таку анкету заповнював Марсель Пруст і його відповіді виявилися настільки оригінальними, що одна з заповнених ним анкет увійшла в історію як «Опитувальник Марселя Пруста». В інтерв’ю запитання з цього опитувальника постійно використовує метр пострадянської журналістики Володимир Познер.

Владислав ВЛАСЕНКО, «Полтавщина Спорт»