Володимир Чеснаков: «Директором Асоціації футболу Полтавщини я став спонтанно, буквально за хвилину»

Володимир Чеснаков / Фото Асоціації футболу Полтавщини

На Полтавщині немає людини яка б цікавилася футболом і не знала хто такий Володимир Чеснаков. Легендарний футболіст «Ворскли» провів всю кар’єру в складі «зелено-білих», пережив з клубом безліч злетів і падінь, вигравав Кубок України та «бронзові» медалі чемпіонату. У складі «Ворскли» Володимир забивав лондонському «Арсеналу» на «Емірейтс». Коли він оголосив про завершення кар’єри, вболівальники справедливо говорили, що закінчилася епоха. А те що було з «Ворсклою» після — тільки додавало ностальгії.

Після закінчення кар’єри Володимир Чеснаков певний час працював у тренерському штабі, а потім — як грім серед ясного неба — виник на посаді виконавчого директора Асоціації футболу Полтавщини. Ексфутболіст не був дотичний до справ Асоціації й раптом в період дикого жабогадюкінгу з’явився у цьому тераріумі. Про це та про багато іншого ми розпитали футболіста в ексклюзивному інтерв’ю.

- Володимире, завжди коли футболісти та тренери згадують про своє дитинство і середовище в якому вони формувалися, в цих оповідях завжди є якийсь неповторний вайб. Коли читаєш про Арсена Венгера — можна пройнятися повоєнною атмосферою комуни Дютленайм поблизу Страсбура з її кафетеріями та робітничими байками. Джеймі Варді формувався в брутальній атмосфері околиць Шеффілда, що теж наклало на нього свій відбиток. Ти зростав і робив свої перші, в тому числі й футбольні, кроки у Глобиному на межі 90-х і нульових. Що це за місце?

- Про Глобине в мене чудові спогади. Я жив на околиці, неподалік від місцевої ферми. Мій тато якраз працював на фермі, а мама — на цукровому заводі. Десь з семи до одинадцяти років моє дитинство проходило між школою, футбольним полем і пасовищем. Ми з друзями пасли корів. На пасовищі з нами проводив час один місцевий дід, який вчив нас курити (сміється). При чому це були не цигарки з магазину, а власноруч скручені. А ввечері завжди футбол. М’яч був один на всю вуличну компанію. А потім коли мені було дванадцять, ми з моїм другом дізналися, що у нас в центрі є команда «Глобине», де є тренувальний процес, і захотіли спробувати. Так я опинився там, у тренера Валерія Григоровича Чорноуса.

- Батьки не були проти твого захоплення?

- Поки був у Глобиному — ні. Пізніше, коли я в 14 переїхав до Полтави мама була не дуже задоволена.

- Багато з твоїх земляків стали професіоналами?

- Ні. З тих з ким я грав, лише Вадим Воронченко. Його підлітком забрали в «Динамо» транзитом через команду зі Щасливого. А я до дванадцяти років був у Глобиному, а потім опинився у спортінтернаті в Полтаві й залишився.

- Тебе помітили на ДЮФЛ?

- Ми грали і в ДЮФЛ і в чемпіонаті області. Але мене не те що помітили, а сам тренер привіз на перегляд. Привіз мене і ще двох старших хлопців. Мене залишили у спортінтернаті. І от тоді мама трохи запротестувала, бо не хотіла відпускати з дому єдиного сина. Але я все ж залишився.

- На цьому переході від обдароваого підлітка до професійного футболіста багато людей ламаються. Хтось втрачає мотивацію, хтось не бачить перспектив, хтось обирає іншу діяльність. Ти можеш пригадати момент, коли на запитання «Ким я буду?» ти чітко зміг собі відповісти «Футболістом»?

- Так. І це було якраз в інтернаті. Один визначальний момент стався на самому початку, коли я там притирався. Перші тижні було класно, а через місяць дуже сильно захотілося додому. Тоді ж інтернат був не такий як зараз. Зараз там все налагоджено і є всі умови. Коли я навчався це була справжня Спарта. Але мені стало дуже перед собою соромно, що я можу не витримати. А особливо коли уявив як повернуся до школи в Глобиному. Тому я зціпив суби й залишився. Потім коли я вже з усіма роззнайомився, у нас сформувався колектив, і ми встигли кілька разів зігратися й побитися між собою кімната на кімнату, стало легше. А другий момент, коли стало ясно що футбол це професія стався у дев’ятому класі. Тоді хлопців які були на два роки старше — взяли у «Ворсклу-2». Там були Олександр Чижов, Сергій Швей, Влад Рудченко. Я наочно побачив що ось якщо буду докладати зусиль, то ще трошки і теж буду у «Ворсклі». А це була мрія.

- За кого ти вболівав у той час?

- З українських клубів — за «Динамо». Також вболівав за «Мілан» та «Челсі». У «Мілані» грав Андрій Шевченко, який був кумиром, а у «Челсі» - Джон Тері та Френк Лампард.

- Ну, судячи з твоєї позиції на полі, головним кумиром став Террі.

- Мабуть так.

- Ті хто слідкує за «Ворсклою» нещодавно, як наприклад юні вболівальники, пам’ятають тебе здебільшого як центрального захисника. Але ти грав не тільки там, а й в опорній зоні. Яка позиція для тебе улюблена?

- Я можу сказати точно де мені некомфортно — на фланзі. Хоч у захисті хоч у півзахисті, на краю мені було дуже важко, там треба було показувати великі швидкості. Ну й я там практично не грав, хоча такий досвід у мене є. Коли я був молодший, то мені більше подобалася опорна зона. По-перше, там можна ходити в атаку, а по-друге — якщо набокопориш, тебе можуть підстрахувати захисники (сміється). В центрі захисту позаду тільки воротар. А звісно під завісу кар’єри вже більше полюбив позицію ЦЗ де не треба багато бігати, і можна це компенсувати за рахунок того що правильно розставити партнерів.

- У тебе було чимало партнерів по центру захисту. З ким гралося найкраще?

- З Армендом Даллку. В нього була і швидкість, і фізична потужність. З ним у парі дуже комфортно.

- Бльше за центральних захисників партнерам підказують лише воротарі. Хто з голкіперів за твоєю спиною був наймудрішим?

- Сергій Долганський. Звісно в мене були круті партнери у воротах — і Стас Богуш, і Діма Непогодов і Богдан Шуст, але у плані спокою і взаємодії саме досвідчений Долганський бус найкомфортнішим. Він вмів коли треба і накричати, і навпаки заспокоїти. Головне щоб у ворота не залітав м’яч.

«Микола Павлов на зборах м’яко повогорив з Куріловим, і наступного дня той зістриг ірокез»

- Розпитуючи про партнерів, не можна не запитати про тренерів. Коли спілкуєшся з ворсклянами, більшість говорить, що Микола Павлов це найкраще що з ними було. Чим він вирізняється на фоні інших в плані взаємодії з футболістами?

- Ну, по-перше, у нього були повноваження ширші ніж у тренера. Він багато вирішував і при підписанні контрактів і в інших управлінських речах. Микола Петрович був повноцінним менеджером, завжди тримав слово і горою стояв за футболістів перед керівництвом. Тому до нього завжди була довіра. А це дуже важливо між гравцями та тренером і не завжди буває. По-друге, в нього до кожного була щира зацікавленість і особливий підхід. Він враховував індивідуальні особливості ментальності та характеру кожного. Знав на кого і коли можна накричати, а з ким треба лагідніше. Словом, цікавився нами як особистостями, а не рівняв під одну гребінку Це підкуповувало.

- Він іноді публічно говорив якісь неоднозначні речі типу «якщо у футболіста екстравагантна зачіска, він в моїй команді не гратиме», і це навпаки звучало дуже совково.

- Ну, нам він нічого такого не казав. Один раз правда був у нас футболіст — захисник Льоша Курілов — який мав ірокез. Приїхав на збори, а Микола Петрович так м’яко кажу йому «Льоша, тут же збори, серйозна робота. Тут немає ні вечірок, ні дівчат. Може б ти його зістриг?». Наступного дня Льоша був без ірокеза (сміється).

- Звучить так, наче Павлов це якийсь дон Корлеоне — говорить м’яко, але всі підкорюються.

- Ну, повага й авторитет у нього були величезні.

- А чи були у «Ворсклі» тренери з якими тобі було важко знаходити спільну мову? Я пам’ятаю, наприклад, період роботи Віталія Косовського, коли футболісти хвалили тренування, але результати у команди були поганими. А сам тренер на пресконференціях дуже туго формулював думки у слова.

- Що з Віталієм Косовським, що з усіма іншими тренерами в мене були нормальні робочі стосунки й нормальна комунікація. Та й грали ми тоді не так вже й погано. Кілька разів нам відверто не пощастило й це загнало команду в певну психологічну яму. За рівнем гри «Ворскла» виглядала доволі пристойно. А щодо пресконференцій, то можливо Віталій Владиславович просто хвилювався. Одна справа коли ти приходиш до журналістів після перемоги й на коні, а інша — коли тебе щойно переграли, й ти мусиш публічно знаходити якісь слова.

З трофеєм Кубка України 2008/2009 

- Серед тренерів «Ворскли» після Василя Сачка, дуже мало таких які при невдачах не скочуються в істерику. Приміром, є Юрій Максимов, у якого публічний образ іноді в моєму розумінні не збігається з реальною особистістю. Його завжди позиціонують як людину зі сталевим характером, супермотиватора, такого суворого мужика з важким поглядом. Але коли щось іде не так він зривається на бровці, ігнорує пресконференції, а коли «Ворскла» вилетіла, у Юрія Вільйовича знову не знайшлося сил вийти до ЗМІ та принаймні перепросити перед уболівальниками. В робочому процесі Максимов який — суворий і харизматичний як всі говорять?

- У його першу каденцію, якраз після Косовського, мені з ним чудово працювалося. Тренувальний процес був простим, але всім подобався. Юрій Вільйович зумів побудувати хороший колектив, ми всі здружилися, і з легіонерами також (бо до цього з деякими з них не все було так просто). Він був в міру суворим, міг крикнути, але працювалося тоді з ним чудово і комфортно. Але це була перша каденція. Після другого його приходу, я не знаю що сталося.І коли коамнда була в зоні вильоту мене з нею вже не було, тому я нічого не можу сказати.

- Після цієї каденції Максимова команду очолив Віктор Скрипник. В нього навпаки була репутація спокійного, виваженого тренера з німецькою педанчністю та європейським підходом. Проте коли почалися невдачі, він теж, принаймні у спілкуванні з журналістами, «поплив»…

- Підхід до тренувань Віктор Анатолійович дійсно суттєво змінив. З’явилося більше вправ, яких я навіть не знав.

- Про Павлова говорять, що він на базі вітався навіть з котами. Про Скрипника — що не спілкувався ні з ким крім футболістів та керівництва. Він дійсно такий відсторонений?

- Доля правди в цих словах є.

- Чому в нього не вийшло у «Ворсклі»?

- Він хотів грати ромбом, це його стиль. Можливо, ми десь його не до кінця зрозуміли. Та й неправильно казати, що у нього в Полтаві зовсім нічого не вийшло. Все ж «Ворскла» під його керівництвом виходила в Єврокубки.

«Після другої гри з «Кудрівкою» Ігоря Пердуту тут же забрали в лікарню»

- Коли «Ворскла» здобувала «бронзу» за твого капітанства, в клубі теж були серйозні заборгованості по зарплаті. Але крім тренера Василя Сачка, у роздягальні знайшлися люди — а конкретно ти і група лідерів, які зібрали колектив і сказали: «Пацани, гроші це все добре, але ми зараз реально можемо взяти „бронзу“ і таким шансом треба користатися». Чому зараз, коли у «Ворсклі» так само були проблеми з зарплатою, у колективі дорослих досвідчених чоловіків, чий капітан грав разом з тобою, не знайшлося людини яка б сказала «Пацани, гроші це важливо, але ми зараз можемо так зганьбитися як ніхто за тридцять років до цього. Цього допускати не можна»?

- Такі розмови були. Хлопці все це говорили. Говорили що честь важливіша за гроші

- Але після гри ніхто — ні тренер, ні капітан не вийшли до преси та вболівальників і не взяли на себе відповідальність. Крайнім виявився Андрій Бацула.

- Хлопці все розуміли. Там взагалі по сезону все складалося важко, можна загадати матч з «Чорноморцем»… А капітан не вийшов, бо одразу після другої гри з «Кудрівкою», його забрали в лікарню із забоєм легень.

- Чому коли 22-річного Салабая наздоганяє і вибиває м’яч у підкаті 35-річний ветеран Ракицький, у роздягальні не знайшлося свого умовного Лужного, який би пояснив хлопцю, що так грати не можна? Ти багато грав з цими футболістами. В тебе є пояснення, як команда яка в умовах фінансової скрути збирається й бере «бронзу», докотилася до команди, яка в таких же умовах абсолютно безвольно вилітає до Першої ліги? Кажу «безвольно», бо «Ворскла» вилетіла, програючи командам від яких вона була сильнішою.

- Це правда, таких матчів було багато, і тривали вона впродовж сезону. «Кудрівка» теж була доволі прохідним суперником. Чесно, я не знаю чому у хлопців не вийшло.

«Не йшов з «Ворскли» бо у Полтаві немйовірно кайфую від життя»

- Я ніколи не повірю, що людина яка вигравала Кубок України, викликалася до молодіжної та юнацької збірних і здобувала «бронзу» не зацікавила клуби рангом вище ніж «Ворскла». Паоло Мальдіні обираючи «Мілан» розумів, що якщо постаратися він з цим клубом може виграти все що завгодно. Про «Ворсклу» такого не скажеш, але ти всю кар’єру провів у Полтаві й це твій свідомий вибір. Чим він обумовлений?

- Кайфом по життю. Я тут отримую задоволення.

- І воно переважило спортивні амбіції? Всі ж на початку кар’єри мріють бути чемпіонами, вигравати Лігу Чемпіонів й т.п. У «Ворсклі» це неможливо

- Мені дуже комфортно жити й грати у Полтаві, де живе моя сім’я і близькі. Я дуже люблю Полтаву і завжди почуваюся тут спокійно і розкуто.

- Були якісь пропозиції які змушували тебе засумніватися?

- Колись запрошували в «Металіст» та «Зорю» Вернидуба. Я завжди робив вибір на користь Полтави.

«Дорослі футболісти-аматори бояться виїзних матчів через перспективу зустріти працівників ТЦК»

- З усіх варіантів чим займатися після закінчення кар’єри ти зараз обрав роль функціонера і став виконавчим директором АФП. Ти прийшов туди на хвилі дикого жабогадюкінгу, хоча до цього ти зовсім не був дотичний до справ Асоціації. Навіщо тобі це треба?

- По-перше, мушу сказати, що про перипетії пов’язані з переворотами в асоціації я навіть не знав. А по-друге, я хочу змінити футбол в області, я сам з Глобиного і хочу щось змінити і на своїй малій батьківщині, й взагалі в області.

- Чому цього бажання не було раніше? Кар’єру ти закінчив давно, а у справах Асоціації участі не брав. Кажеш, що навіть про місцеві інтриги не знав.

- Мені цю посаду запропонувало керівництво «Ворскли».

- Тобто в АФП тебе привів Олег Лисак?

- Можна сказати й так.

- Ти заступив на посаду у квітні. За цей час (ми спілкувалися в липні, прим. авт), можеш назвати якість три конкретно твої ініціативи спрямовані на розвиток футболу, які вже або почали втілюватися, але не за горами?

- Не можу, бо зараз дуже важко щось втілювати. Приміром, я хотів, щоб у Глобиному була команда яка б грала на чемпіонаті області. Я звертався і до наших колег у Глобиному, і до Валерія Чорноуса, з пропозицією створити дорослу чоловічу команду. Мені на це відповіли, що це неможливо, бо дорослі чоловіки банально бояться їздити на матчі через перспективу зустріти ТЦК….

- А як з цього становища виходять інші команди?

- Якісь футболісти працюють на підприємствах критичної інфраструктури, якісь нічого бояться і їздять на свій страх і ризик. А щодо ініціатив — головне це щоб у нас була підтримка дитячого футболу, розвивалася ДЮФЛ, і якісно обслуговувалися матчі.

- Чи бачиш ти якісь конкретні речі, які зараз заважають розвитку футболу в регіоні і які ти волів би прибрати або вирішити? Чи було таке, що ти хотів втілити якусь ініціативу, але вперся в якусь стіну у вигляді бюрократії чи чийогось небажання щось робити?

- Та ні, такого немає. Мені всі йдуть назустріч, і в принципі, все що має працювати і що я хочу, щоб працювало, зрештою працює.

- Тобто можна сказати, що все йде за планом?

- Так.

- Всі керівники, які приходять на посади в футбольні Асоціації говорять, що їх завдання це розвиток футболу. Але ніхто не може сказати за якими вимірюваними критеріями оцінювати потім цей розвиток і цю роботу. А як щодо тебе? Які критерії роботи ти собі ставиш? Чи є у тебе стратегія розвитку полтавського футболу з якимись проміжними точками? Ну умовно: через три місяці має змінитися ось це, а через пів року ще ось це, а через рік ми вийдемо на отакий рівень.

- Такої стратегії в мене немає.

- Ну тоді я зовсім не розумію навіщо тобі це потрібно, і змушений повторити це питання.

- Ну значить воно поки що повисне у повітрі.

- Ну в тебе ж напевно є якісь амбіції. Впродовж своєї кар’єри ти здобув собі добре ім’я і авторитет. На теренах Полтавщини твоє ім’я вже легендарне. І от людина з таким бекграундом зненацька йде в функціонери на керівну посаду. І йде в той період коли АФП найбільше нагадує тераріум. Це серйозний крок, має ж для цього бути якась мотивація.

- Якщо чесно, я не знаю що на це відповісти. Все вийшло дуже спонтанно, буквально за секунду. Це не та робота про яку я мріяв, але на даний момент склалися такі умови. Мене покликав Олег Лисак, я приїхав, Валерій Головко запропонував посаду виконавчого директора, я погодився. Плану в мене немає, але він формується.

- Чи маєш ти навички для роботи на менеджерській посаді?

- В мене не було такого досвіду, ле все ж буває вперше. Гадаю, що я їх здобуду.

- Хотів би обговорити з тобою одне цікаве питання. Дуже часто люди, які зробили собі ім’я у професійному спорті, потім коли починають займатися чимось іншим, потім це своє ім’я псують. Псують або нечесністю, або некомпетентністю, бо ж займаються речами які їм не притаманні. І вся їх принциповість воля і характер за які їх любили у спорті кудись діваються. Таких прикладів купа. Можна згадати й твоїх попередників в АФП, і зі свіжих прикладів - «спортивних» депутатів ВР від «Слуги народу», які проголосували за скандальне припинення автономії НАБУ і САП, а потім жоден з них не зумів пояснити своє рішення. І так люди, які завжди асоціювалися з силою, міццю і характером на очах перетворюються на щось інше. У тебе як в людини, яка все життя у спорті є пояснення чому так відбувається? Чому успішні спортсмени, які вже досягли успіху, так «псуються», стають піддатливими, і часто роблять це цілком свідомо?

- Можливо, одним з чинників є фінансовий аспект. Людям роблять пропозиції, від яких ті не можуть відмовитися.

- У мене є версія, що юних спортсменів з дитинства привчають до беззаперечного авторитету тренера чи старших товаришів. І цей завчений механізм працює й в дорослому житті. І судячи з того, що ти розповів про те, як швидко тебе вмовили на цю посаду, наштовхує мене на думки, що це може бути твоя історія.

- Я поважаю Олега Лисака і Валерія Головка, але запевняю - їх авторитет не зіграв жодної ролі втому, що я погодився стати виконавчим директором АФП.

- Коли ти так спонтанно і ризиковано погоджуєшся на важливу керівну посаду, чи не боїшся ти теж втратити чи зіпсувати своє добре ім’я?

- Абсолютно нічого не боюся, Влад. Я дійсно за хвилину став виконавчим директором АФП. Але якщо працювати там стане неможливо, я можу так само за хвилину піти. Ми можемо довго дискутувати на цю тему. Можливо, десь через пів року, ти запитаєш мене про те саме про що питаєш зараз і я тобі зможу розповісти більше цікавого. А можливо, щось розповім, а про щось буду змушений промовчати. А можливо — вже й не буду виконавчим директором Асоціації футболу Полтавщини. Час покаже.