Едуард Шеметило: «Хочеться не бути схожим на наших чиновників і довести свою вартісність на ділі»

Едуард Шеметило

Полтавський чемпіон світу з драгонботу і призер багатьох міжнародних турнірів з веслування Едуард Шеметило дав ексклюзивне інтерв’ю «Полтавщині Спорт».

Серпень 2015. Мілан чемпіонат світу з веслування на байдарках і каное. Тривають заїзди в каное-одиночці на 500 метрів. Човен з українським спортсменом стартує не швидко, проте перед фінішем починає наздоганяти лідерів. І раптом камера режисера трансляції показує, що український човен пустий, а потім стає зрозуміло, що спортсмен, який в ньому знаходився не доплив до фінішу і зійшов з дистанції. То була перша українська прикрість на чемпіонаті світу. Пізніше полтавський веслувальник Едуард Шеметило, який плив у тому човні, пояснив «Полтавщині Спорт», що сталося, зробив висновки і завоював історичну срібну медаль на тому ж чемпіонаті світу у складі каное-четвірки на дистанції 1000 метрів . Ще пізніше, вже у вересні Едуард разом з українською командою «Отаман-1» став чемпіоном світу з драгонботу на кількох дистанціях. Сьогоді Едуард Шеметило у ексклюзивному інтерв’ю «ПС» розповів про свій шлях у спорті, заповітну мрію кожного веслувальника і багато іншого.

Про свій шлях у спорті

— Едуард, розкажи коли і як ти почав займатися веслуванням і чому обрав саме цей вид спорту?

— Я народився на Волині у місті Ковель і саме там, ще у шкільні роки, почав займатися веслуванням. Я перепробував багато видів спорту, займався і футболом, і дзюдо і легкою атлетикою. Проте так склалося, що мені було далеко добиратися на тренування і це створювало незручності. Натомість поруч з моїм домом була річка Турія і веслувальна база.

— Тобто якби було зручніше добиратися, ти міг би бути футболістом?

— Можливо було б і так (сміється). Одного дня ми з однокласниками після школи пішли на турніки, пару разів підтягнутися, просто бавились. Там нас помітив тренер з веслування Федір Іванович Семенюк. Він сказав, якщо є бажання, приходьте, зробимо з вас олімпійських чемпіонів. Так воно і потягнулося, я прийшов на тренування один раз, другий, третій і мене затягнуло. Потім настало літо, вода була тепла, було не страшно вивертатися з човна (сміється). Мені тоді було тринадцять років. От з того часу я потихеньку розпочав робити перші кроки до своїх нагород.

video.png

— Ти кажеш, що народився на Волині, а як потрапив на Полтавщину?

— Можна сказати, що мене сюди привів саме спорт. Коли я закінчив школу, мої батьки хотіли, щоб я вступив до престижного вишу. Мій батько працював на залізниці і хотів, щоб я пішов його слідами. Проте мій тренер говорив батькам, що в мене є здібності до спорту. Він запропонував мені вступити до вишу в Полтаві, щоб я міг і вчитися і займатися веслуванням. Ми з батьками поміркували і вирішили, що такий варіант найкращий.

— Тобто в Полтаву ти приїхав як іногородній студент?

— Так, можна сказати, що мій тренер забрав мене з собою. Адже спочатку саме він змінив місце проживання на Полтаву і привіз і мене сюди. Йдеться про Олега Єгоровича Камерилова. Ось так я потрапив до Полтави і вступив на факультет фізичнго виховння до ПНПУ ім. В. Г. Короленка.

— Тобі довелося змінити рідний Ковель на Полтаву. Якими були твої перші враження про наше місто?

— Взагалі коли людина вперше приїжджає в незнайоме місто, то це завжди трохи страшно. Всі рідні, близькі і друзі залишаються вдома, а ти тут один і не знаєш нікого крім свого тренера та товаришів по команді. Але я жив у студентському гуртожитку, тож освоївся доволі швидко. Як кажуть, хто не жив у гуртожитку, той не знає, що таке студентське життя (сміється).

— Ти не єдиний веслувальник, який з Ковеля перебрався до Полтави.

— Так, нас було дуже багато. Проте хлопці не здобували провідних результатів, до кінця навчання в університеті багато хто просто вирішив покинути спорт. Багато перспективних хлопців з Ковеля навчалося разом зі мною Проте найстійкішими виявилися лише я і Денис Камерилов.

video.png

— Чи пам’ятаєш ти свої перші змагання?

— Звісно. Я їх не виграв, проте залишилося багато приємних спогадів. Це було літо, я ледве навчився стояти у човні і повертати його вліво-вправо. Тоді мене батьки відправили в село до бабусі і я десь місяць не ходив на тренування. А коли повернувся, тренер сказав мені, що я братиму участь у змаганнях. Це був меморіал пам’яті олімпійської чемпіонка Галини Зуб. Я виступав на кількох дистанціях. Там брали участь спортсмени з різних областей України а також представники Білорусі. Як зараз пам’ятаю, мені дали фанерний човен, дерев’яне весло привіз із собою. Тоді дистанцію у 3 км я пройшов шістнадцятим. А на інших не потрапив і до фіналу. Проте на наступний рік на цьому самому турнірі я на цій дистанції був першим.

— А свій перший старт на міжнародному рівні пам’ятаєш?

— Вперше мені такий шанс випав у 2008-му році. Це був молодіжний чемпіонат Європи в Угорщині. Тоді я завоював місце у екіпажному човні у «четвірці», проте тренер мене з неї висадив. У нас тоді їхали Віталій Галюк з Вінниці, Олександр Сівков з Комсомольська і Олександр Левченко з Дубно. Мав з ними їхати і я. Тоді у нас всі хлопці були міцніші і кремезніші, і тренер вирішив взяти спортсмена, який не показав потрібних результатів, проте підходив за габаритами. Тренер аргументував це тим, що я пропустив два тренування. На тих змаганнях я був лише глядачем. А вже наступного року я виборов путівку на молодіжний чемпіонат Європи з марафону, і там я завоював свою першу медаль, точніше дві. Я ганявся на дистанції 21, 5 кілометрів. Ми з іспанським спортсменом п’ять кіл йшли рівно, нам заважав вітер. Я втікав від нього по правому вітрі, він — по лівому. І так ми до останнього з ним йшли на одному диханні. Проте в кінці я все ж задовольнився сріблом. Пройшла церемонія нагородження, ми з тренером зібралися додому, а потім мені привезли ще одну медаль «За волю до перемоги». Організатори турніру вирішили, що я гідний ще однієї медалі.

Про останній чемпіонат світу у Мілані

— На останньому чемпіонаті світу ти пережив всю гамму емоцій від падіння до тріумфу. Почнемо з падіння, падіння з човна у каное-одиночці на 500 метрів.

— Я дуже жалкую, що так сталося, хотілося потрапити у фінальний заїзд. Спортсмен у якого я виграв на чемпіонаті України завоював тут бронзу і в мене були шанси виступити не гірше. Мені було цікаво, як спортсменові, який ходить на довгі дистанції ганятися на 500 метрів. До того ж я ніколи не стартував в одиночці на змаганнях такого рівня. Проте, я спробував себе і мене побачив світ. Цей заїзд показували по Євроспорту, це завжди дуже приємно дивитися на себе на великому екрані, навіть якщо ти там падаєш. Зі свого падіння я в той же день зробив висновки і вирішив, що треба реабілітувати цю невдачу виступом у каное-четвірці.

Історична срібна медаль з Чемпіонату світу у Мілані (каное-четвірка 1000 м)Історична срібна медаль з Чемпіонату світу у Мілані (каное-четвірка 1000 м)

— Реабілітуватися в тебе вийшло сповна

— Так, ми хоча й не перемогли. Проте це «срібло» є історичним для України. Остання медаль для України у каное-четвірці це «бронза» на чемпіонаті світу 1993 року. Для нас дуже приємно усвідомлювати, що ми здійснили щось історичне для українського спорту.

Про чемпіонат світу з драгонботу

— Українські веслувальники і ти в тому числі здобули не одну золоту медаль на чемпіонаті світу з драгонботу у Чехії. Проте мало хто в Україні має поняття про цей спорт.

— Цей спорт зародився в Китаї і прийшов до нас звідти. Все почалося з того, що в Україні з’явився перший човен-дракон і почалася популяризація драгонботу. Човен-дракон це 20-ти, або 10-місне судно. Якщо говорити про «двадцятку», то у човні сидить по десять веслувальників з кожного боку. Також у човні сидить кермовий, який командує куди гребти веслувальникам і барабанщик, який задає ритм. Якби не спонсорська допомога, про нього і справді ніхто б не знав. Але це красиво, тому до цього є увага.

Золота медаль чемпіонату світу з драгонботу-2015Золота медаль чемпіонату світу з драгонботу-2015

Про здобутки і проблеми українського веслуванням

— Більшість спортсменів, з якими доводилося спілкуватися, розповідають, що їздять на міжнародні турніри своїм коштом і зазвичай, навіть у разі успіху, ці кошти їм не повертаються. За словами колишнього очільника «спортивного» департаменту ОДА, веслування є одним з пріоритетних видів спорту на Полтавщині. Тут ситуація відрізняється?

— В нас абсолютно ідентична ситуація. Ми теж їздимо за свій рахунок. Хоча деяку частину видатків може взяти на себе область. Але якщо ми здобуваємо медалі нам можуть повернути витрачені нами гроші.

— Ти слідкуєш за молодими спортсменами? Кого можеш виділити, як майбутнє полтавського веслування?

— Ну якщо взяти Павла Алтухова чи Дмитра Янчука, то вони за віком молодші за мене, проте вони гідно виступають на дорослому рівні і виборюють медалі. Є чудовий універсальний спортсмен Дмитро Загній, хлопець молодець в нього великий потенціал. Проте він найближчим часом казав, що збирається і поліцію і бачить себе там. Хлопець хоче працювати на благо України.

— До яких змагань готуєшся зараз?

— Зараз в мене пріоритетне завдання — завоювати право виступати на Олімпійських іграх-2016. Хочеться піднести сюрприз своєму тренеру, своїм вболівальникам і нашим чиновникам. Я не хочу бути схожими на них і годувати всіх обіцянками типу, ми виграємо, ми завоюємо. Хочеться на ділі довести, що ми чогось вартуємо і що їм не треба від нас відвертатися. Ну і звісно мрію про олімпійську медаль. Для кожного спортсмена це головна мрія. Це найкраще, що може з ним відбутися.

Про життя «без весла»

— Чим чемпіон світу займається у вільний час? Можливо маєш якесь хобі?

— В мене є звичка, з усіх міст де я буваю привозити магніти на холодильник. Глянув на дверцята і згадав усі перемоги. Чіпляв би й медалі, та мабуть дверцята б відпади (сміється). А так люблю з друзями співати в караоке. Часу читати книги чи дивитися кіно не має, а от випити соку і поспівати знаходиться.

Види спорту:

Футбольні турніри: