Дефлімпійська чемпіонка з карате Інна Мажара: «Одного разу вибила зуби чоловіку, який бив свою дружину»

Інна Мажара

У серпні-вересні у Ріо-де-Жанейро з розмахом пройшли Олімпійські і Паралімпійські Ігри 2016. Українська олімпійська статистика у цьому році залишила бажати кращого, а щодо Полтавщини, то з семи спортсменів, які представляли Полтавщину лише один веслувальник Дмитро Янчук привіз бронзову нагороду. Зовсім інша ситуація з паралімпійцями — лише представники Полтавщини завоювали 23 медалі. У паралімпійців менші преміальні за нагороди, але вони отримали свою порцію народного захвату, поваги і підтримки. Але є ще один спортивний рух, у якому ми маємо своїх героїв. Ці змагання не показують по телебаченню і на них немає яскравих афіш. Але є свої чемпіони, чий шлях до вершини не менш тернистий і дивовижний ніж у паралімпійців, не кажучи вже про здорових спортсменів. Йдеться про Дефлімпійський рух — змагання серед людей з порушеннями слуху.

Остання дефлімпіада відбулася у болгарському місті Софія у 2013-му році. Полтава мала там свою чемпіонку з карате. Нею стала наша землячка Інна Мажара, яка посіла перше місце у розділі «куміте». Зараз це вже приємна статистика, і спортсменка готується до нових звершень. Та шлях до цього «золота» лежав через виснажливі тренування, сувору дисципліну і «криваві» медалі зі зламаним носом. Про це і про багато іншого, Інна ексклюзивно розповіла журналістові «Полтавщини Спорт».

Про карате (WKF) і перші кроки у спорті

— Інно, твій вид карате називається WKF. Він не перебуває на слуху, на відміну від інших. Розкажи чим від відрізняється від кіокушин карате, шинкіокушин і т. п.

— Всі ті види карате, про які ти говориш — більш жорсткі. Там дозволяються сильні удари в груди, по ногах різні так звані «вертушки» тощо. У нас карате напівконтактне — дозволяються сильні удари ногами в корпус. Всі інші удари йдуть не на силу, а просто на дотик. Також, на відміну від інших видів, у нас є захваті і кидки, які треба виконувати протягом 2-3 секунд. Щоправда після них необхідно виконати добивання в голову (сміється), але знову ж таки на дотик. Перевищення сили удару завжди карається. У нас акцент переважно робиться на техніці і швидкості, у інших — на жорсткості. Цей вид карате менш агресивний ніж інші.

— Є багато бойових видів спорту, але східні єдиноборства і зокрема карате, сприймаються тими хто ними займається не просто як спорт, а як певна філософія. Карате часто характеризують як «шлях воїна». А як ти стала на цей шлях?

— Насправді у мене з дитинства був такий характер.. я б сказала хлопчачий. Я виросла разом з хлопцями. І постійно просила маму віддати мене на карате, бокс, чи якесь інше бойове мистецтво. Мама ж навідріз відмовлялася. Казала: «ти в мене дівчинка і будеш займатися танцями».

— І що з цього вийшло?

— Я послухалася маму і почала танцювати. Мене вистачило на два місяці. Після цього я вдарила одного хлопчика і з танців мене вигнали.

— Я чомусь так і подумав, що без бійки не обійшлося :)

— Так (посміхається), і після цього я просила віддати мене на бойові мистецтва. Бувало таке, що у першому класі приходили тренери. Я записувалася у секцію боксу, а мама потім не дозволяла мені ходити.

— Чому ж так категорично?

— Ну вона вважала що для дівчини бокс це занадто небезпечно, удари в голову, травми, переломи і таке інше. Її це лякало. У підсумку вона здалася і здала мене у школу бойових мистецтв «Дракон». Там я тренувалася чотири роки. А в десять років почалося серйозне карате.

— Хто був твоїм першим тренером?

— Микола Іванович Богодистий (СК «Банзай» — Авт.).

— Пам’ятаєш своє перше тренування?

— Так, звісно. Я тоді жила в районі Боженка і всі хлопці з району тренувалися у Миколи Івановича. Вони мене увесь час запрошували до себе на тренування, мовляв, давай до нас, ми тобі покажемо і т. д. За день до першого тренування я познайомилася з Миколою Івановичем. Підійшла до нього, маленька десятирічна дівчинка, кажу можна у вас тренуватися? А він відповів, що з дівчатами не працює. Але я таки напросилася щоб один раз прийти на тренування і спробувати.

— І як перша спроба, вдалася?

— Так, я пам’ятаю, це було влітку і ми займалися на свіжому повітрі на картодромі «Лтава». Коли я після тренування прийшла додому, то просто впала без сил. Наступного ранку прокидаюся, подаю мамі руку і прошу, «підніми мене, не можу встати, все болить». Але потім заявила мамі, що все — відтепер я буду ходити до Богодистого.

— Тобто Микола Іванович таки погодився взятися за дівчину?

— Так, сказав, що готовий спробувати.

— Тобто для вас обох це був поворотний момент. Він вперше взявся тренувати дівчину, а ти розпочала свій шлях воїна.

— Так, вже чотирнадцять років як ми працюємо разом. При цьому розпочинала з жорсткого кіокушин карате. Коли пройшло десь років десять після нашого знайомства і я вже мала певні успіхи, я жартома пригадала йому, що він не хотів мене брати до себе. Микола Іванович відповів, що тоді він просто не вірив у дівчат як у спортсменів.

— Після того випадку тренер почав працювати з жінками?

— Так, у нього є багато вихованиць, які стали чемпіонками України і досягли успіхів на міжнародних турнірах.

— Виходить, ти зламала у тренера в голові стійкий, але хибний стереотип.

— Виходить зламала (сміється).

Про дефлімпійський рух

— Інно, спілкуючись з тобою, я бачу, що ти прекрасно говориш і чуєш мене.

— Так, це завдяки моїй мамі. Насправді, я в дитинстві багато хворіла. Не знаю, можливо мене перекололи антибіотиками, можливо ще щось трапилося. Але я зовсім не чую лівим вухом, а правим чую частково. Хоча можливо річ в іншому. В мене є старша сестра (до речі теж чемпіонка Європи), яка народилася глухою і не чує зовсім. Я змалечку була з нею і досконально вивчила мову жестів. У мене слух хоч і з порушеннями, але був присутній і мама зробила все, щоб я нормально себе почувала. Мене постійно водили до логопедів у школі практично з усіх предметів у мене був репетитор. Також я добре навчилася читати по губах. Коротше, довелося добряче попрацювати над собою.

— Ти береш участь і у дефлімпійських змаганнях і в турнірах для здорових спортсменів. Є якась разюча різниця?

— Звісно. Рівень підготовки здорових спортсменів значно вищий і конкурентів більше. Для мене це завжди гарний досвід і виклик. Якщо говорити про спортсменів з порушенням слуху, то їх в Україні. Ми всі одне одного знаємо, разом їздимо на збори, конкуруємо на змаганнях.

— Тобто можна сказати, що це свого роду, закритий клуб.

— Напевно можна.

— А як щодо уваги глядачів? На дефлімпійські змагання приходять вболівальники?

— Ти знаєш, багато хто взагалі не знає що це таке. Люди слідкують за олімпійцями, паралімпійцями, але коли говориш їм про Дефлімпіалу, зазвичай у відповідь звучить «А що це?». В Україні масовості у наших змагань немає. По суті вся підтримка це команда, друзі і родичі.

— А як щодо змагань за кордоном?

— Масовість на змаганнях для глухих я вперше побачила на чемпіонаті світу у Тулузі куди поїхала у п’ятнадцятирічному віці. Той чемпіонат я запам’ятаю надовго.

— Цікаво, розкажи детальніше.

— Не дивлячись на юний вік, я виступала серед дорослих. Батьки дали на це згоду. Пам’ятаю був величезний стадіон з трибунами і вони були вщент заповнені. Було страшнувато, адже мені було лише п’ятнадцять, а деяким суперницям за 30. Але так вийшло, що за допомогою підказок тренера, я у своїй ваговій категорії ( на той час −60 кг) взяла «золото». Як зараз пам’ятаю, у фіналі на мене чекала дуже сильна росіянка. Було моторошно, але я виграла. Після цього до тренера підійшли організатори і запропонували щоб я виступила в абсолютній ваговій категорії. Було страшно, всі сильні, великі, траплялися спортсменки по 90-120 кг вагою. Але я вирішила, що якщо вже приїхала то виступлю. І от я знову взяла «золото». Коли мене нагороджували і заграв гімн України — я розплакалася і плакала так довго як ніколи. Це було дуже зворушливо. З того часу коли лунає гімн України в мене завжди на очах сльози. Було багато журналістів, навіть вишикувалася черга за автографом.

— У 2013-му році ти стала Дефлімпійською чемпіонкою. Це перша Дефлімпіада для тебе?

— Не зовсім. Я ще мала виступати на Іграх у Тайвані у 2009 році. Тоді мені було 17 років. Ми активно готувалися прилетіли на змагання. Всі документи були в порядку. В моїй ваговій категорії була спортсменка з Тайваню. Я вже одягла кімоно, розім’ялася, вже готова вийти на бій проти тайванки. Тут раптом підходить організатор і просить показати акредитацію. Я йому дала документиі він одразу показав на рік народження де був вказаний 1992, і сказав, що у змаганнях беруть участь спортсмени не молодше 1991 року. Технічного делегата на той час поруч не було і захистити юридично нас було нікому. У підсумку — мене дискваліфікували, тайванка взяла «золото», а у протоколі записали, начебто я їй програла у першому поєдинку. Було дуже образливо, я довго проплакала, розізлилася і вирішила, що на наступній Дефлімпіаді я точно стану чемпіонкою. І дійсно, у 2013-му році після чотирьох років підготовки я взяла «золото». У фіналі я перемогла росіянку і в цьому мені дуже допомогла підтримка нашої команди.

— Ти розповідаєщ про закордонні тріумфи: черга за автографом, сльози, підтримка, емоції.. Приїжджаєш після цього в Україну і..?

— В Україні все набагато простіше. Привітали друзі, знайомі, родичі, люди зі спортивної сфери.

Про травми і пригоди

— Ти говориш, що твій різновид карате найменш агресивний. Чи є він ефективним в цілях самооборони?

— Мене тренер завжди вчив тримати мене в руках. Але одного разу довелося застосувати навички і на вулиці. Був такий період коли я жила на «Леваді» і гуляла там з собакою. Щоб ти розумів, собака — стафордшидський тер’єр. Я купувала йому м’ясо і ми зайшли у магазин «Свіжина». Там якийсь п’яний чоловік бив свою дружину головою об холодильну вітрину. Спочатку я просто рефлекторно смикнула його за комірець і він впав. Я злякалася, але коли він встав і почав махати на мене кулаками в мені щось прокинулося. Довелося згадати те, чому вчили ще на кіокушин карате. Так вийшло, що я вибила йому передні зуби. Навіть не пам’ятаю, як це було. Він на мене зиркнув, а у нього немає передніх зубів. В цей час жінка-продавець тримала мого тер’єра. Потім до магазину зайшли якісь хлопці, розборонили нас і витягли того чоловіка на вулицю. Я йшла додому і мене аж трясло. Наступного дня я знову зайшла туди з собакою, мені подякували і пригостили тер’єра м’ясом.

— Тобто при бажанні безконтактне карате можна перетворити на контактне?

— Знову ж таки, не забувай, що я розпочинала з жорстких видів. Навіть на змаганнях, коли суперниці не розраховують силу і мені «прилітає» у голову, тіло автоматично переключається на кіокушин. Доводиться терміново брати себе в руки. Одного разу на чемпіонаті України мені зламали носа. Лише завдяки тренеру опанувати собою. Це було минулого року. Все кімоно в крові, в очах потемніло. Тренер кричить «Швидко вставай!». Тренер питає, чи зі мною все добре. Довелося, збрехати що чудово. Після цього до речі вже з переломом брала участь у змаганнях серед здорових спортсменів і посіла третє місце.

Про свого сина, материнство і спорт

— Інно, ти сьогодні вже поламала купу стереотипів. Давай зруйнуємо ще один. Існує легенда, що спорт і материнство — речі які важко поєднати. Наскільки я знаю, ти виховуєш сина.

— Так. У Вже після Дефлімпіади-2013 я народила хлопчика і пішла в декрет. Після цього я набрала 30 кг. Було важко звикати. Я була маленькою і круглою. Але вже через два місяці повернулася у спорт. Хоча лікарі казали, що цього робити не можна. Так, завдяки тренеру, я знову прийшла в оптимальну фізичну форму 

— Син вболіває за маму.

— Так, я коли переглядаю і аналізую свої бої, він дивиться, пізнає мене.

— Ти напевно рідко буваєш вдома, збори-змагання, тренування.

— А цей час з ним сидить бабуся. Моя сестра теж виховує сина і теж їздить зі мною, тому бабусі з двома внуками не нудно.

Про плани на майбутнє

— Інно, ти зараз готуєшся до Дефлімпіади-2017. При цьому карате вже включили до Олімпійської програми і на Олімпійських Іграх у Токіо вже виступатимуть каратисти. Чи може спортсмен юридично брати участь в обох турнірах.

— Так, може. Але для цього необхідно сильно постаратися. Ми створюємо конкуренцію для олімпійців і нас неохоче підпускають до збірної здорових спортсменів. Але звісно, якщо ти показуєш колосальний результат, то будеш у збірній.

— А ти плануєш поборотися за путівку в Токіо?

— Звісно, кожен спортсмен мріє про Олімпіаду. Спробую, все в моїх руках.